"Чому люди не літають як птахи?" - хтось цей заклішований вислів сприймає як звичний поетичний образ, інші ж - як заклик до дії. Звісно,  птахами людям політати  важко, але наблизитися до мрії цілком реально. Так, у світі є величезна кількість парапланеристів, дельтапланеристів і, звичайно ж, парашутистів. Є любителі вільного падіння з кількакілометрової висоти і на Закарпатті. Об'єднує їх парашутний клуб "Політ".

По адреналін – до Рівного

"Мотиви піти в парашутний спорт чи просто стрибнути бодай раз у кожного різні, – розповідає керівник "Польоту" Ігор Повхан. – Особисто я прийшов, щоб перебороти страх висоти. Але з часом зрозумів, що це – не найголовніше. Усе наше життя –  порівняння, усвідомлення якогось пройденого етапу. Коли сидиш у літаку перед відчиненими дверима, то якоїсь миті розумієш: все, що було до цього моменту, проблеми, на яких ти зациклювався, – дрібниці. От якщо парашут не розгорнеться – це вже серйозно. Цей спорт для мене – просто один з етапів життя". Товариш Ігоря, інструктор клубу Володимир Деметер, вирішив стрибнути з парашутом після того, як наслухався історій від своїх діда й батька, котрі свого часу також пережили емоції від вільного польоту. Сподобалося – от і втягнувся. Парашутний спорт, вважають мої співрозмовники, як і будь-який інший, корисний для здоров’я, до того ж дає змогу людині подолати свої страхи, комплекси, про які інколи навіть не підозрюєш. Та й просто почуваєшся краще.
 
До клубу Ігоря й Володимира привів Олександр Юшков, котрий, за їхніми словами, фактично перший на Закарпатті став навчати охочих премудростей парашутного спорту. На жаль, Олександр трагічно помер... Щоб його робота не пропала, за навчання нових членів клубу взявся Ігор.
     
"Готуємо парашутистів на добровільних засадах і цілком безплатно. Схема доволі проста: починаючи приблизно з лютого, провадимо теоретичну підготовку. Коли дозволяє погода, виходимо надвір практикуватися: тобто вчимо збирати парашути, укладати їх тощо. Це триває приблизно до травня, а як люди більш-менш готові, проводимо залік і всією групою їдемо до Рівненського авіаційно-спортивного клубу, – розповідає керівник "Польоту". – Там відбуваються ознайомчі стрибки (як правило, робиться це тричі). Кому подобається, продовжує займатися парашутним спортом. Нині маємо 10–15 чоловік, які всерйоз захопилися й продовжують стрибати. І не лиш ужгородці. Цікавляться й люди з інших районів, зокрема багато мукачівців".
На жаль, нині єдине місце у всій Західній Україні, де можна стрибати з парашутом, – Рівне. Є плани відкрити дропзону у Львові, але коли вона з’явиться, поки що сказати важко.
Олександр Юшков мріяв про майданчик для парашутного спорту на Закарпатті, але влаштувати його дуже непросто з технічних причин. Створення дропзон має багато нюансів. Мало знайти рівну територію. Слід, зокрема, враховувати наближеність до ліній електропередач. До того ж ми живемо в безпосередній близькості з іншими державами, тому прикордонна служба не дасть дозволу. Єдина місцевість на Закарпатті, яка б підійшла, – це аеродром у Павшині на Мукачівщині. Але щоб дістати можливість там стрибати, треба зібрати дуже багато документів – починаючи з паперів від Мукачівського міськвиконкому й завершуючи Генштабом Збройних сил.

Дороге задовлення

За роки існування клубу стрибали з парашутами вже близько 100 закарпатців. Абсолютна більшість із них – "разовики", тобто люди, які просто мріяли "полетіти", відчути, що це таке, відтак інтерес втрачали. "Нас насамперед цікавлять ті, хто хоче займатися парашутним спортом серйозно, а не задля приводу похвалитися в компанії", – уточнює Ігор. Однак виникає інша проблема – ідеться, м’яко кажучи, про далеко не найдешевший вид дозвілля.

Хоч за теоретичні заняття гроше не беремо, за стрибки платити потрібно. Торік один коштував 150 гривень, але оскільки переважно всі трибають тричі, то разом виходить трохи дешевше – 350 гривень. Крім того, слід оплатити  дорогу, харчування, є й інші витрати.

Що вже казати про наявність власної парашутної системи. Якісне спорядження з ресурсом 1000–1500 стрибків (при правильному зберіганні) може потягнути на 6–7 тисяч доларів! Звісно, його можна взяти в оренду, але оскільки мовиться про власне життя, бажано користуватися своїм.
 
"На жаль, при нашій системі професійно займатися парашутним спортом доволі складно. Візьмімо, до прикладу, Китай, де цей вид спорту в останні роки розвивається дуже стрімко, – розповідає Ігор Повхан. – Держава масово популяризує  його серед населення, підтримує й фінансує клуби, і молодь досягає чудових результатів. Думаю, ще два-три роки, й китайці виграватимуть будь-які змагання. За наших же умов дозволити собі це може людина років 30 і більше, яка пристойно заробляє. Думати про спортивні досягнення у такому віці вже непросто. Звісно, парашутний спорт до віку менш чутливий, ніж деякі інші, наприклад, був колись радянський спортсмен, який став чемпіоном світу у 45. Та все ж це непросто – вже реакція не та, сил менше".
 
Не дивно, отож, що в Україні парашутний спорт розвинений найкраще в Києві, де соціальний рівень населення вищий. У столиці діють дві добре впорядковаві дропзони – "Чайка" та "Бородянка". Там усе справді на серйозному рівні: якісна техніка, парашутні системи, досвідчені інструктори. Займаються українські парашутисти й груповою акробатикою – так званим RW. Найвідоміша четвірка – з "Бородянки" – це чемпіони України.
 У людській уяві парашутний спорт пов’язується з ризиком для життя й високою ймовірністю небезпечних для здоров’я чи й життя випадків. Тривога, однак, знач¬но перебільшена. "Трагічних випадків  у нас, на щастя, не було. Максимум – перелом ноги чи розтягнення м’язів, – каже Володимир (і забобонно стукає тричі по столу). – Звісно, трапляється, коли люди калічаться й навіть гинуть, але статистика свідчить, що 99 % нещасних випадків сталося не через відмову спорядження. Головна причина трагедії в парашутизмі, як, зрештою, і в будь-якому іншому виді спорту, – це непрофесійна поведінка людини. Цікаво, що переважно лихо трапляється з людьми, які стрибають від 70-го разу до 120-го. Вони стають самовпевнені, думають, що все знають, хоч насправді це далеко не так. Небо ж помилок не прощає".