Мистецька круговерть. "Ліниві" думки професора у залах Закарпатського художнього музею - 13 Декабря 2009 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2009 » Декабрь » 13 » Мистецька круговерть. "Ліниві" думки професора у залах Закарпатського художнього музею
14:21
Мистецька круговерть. "Ліниві" думки професора у залах Закарпатського художнього музею

"Невже так важливо, де розташоване око? Головне, щоб воно бачило..." — Анрі МАТІС.

Було відверто скучно. Вічне чомусь не сприймалося. Такого не було уже давно. Колега професор-журналіст С.Ф., котрий також регулярно відвідує вступи до заходів, похвалив мій газетний цикл по Таїланду і цим увів мене у задумливо-розслаблений стан. Благо було багато стільців і запхавшись у саму середину можна було відгородитися від шумливої ужгородської богемно-адміністративної братії, котра порозбрідалася уздовж стін по залах музею образотворчого мистецтва імені Й.Бокшая. Чому мистецько-адміністративна? Бо одні тут з уподобання. Так як і я, а інші з покликання – так як вони . Бо одні розуміють (чи вдають, що розуміють) Пікассо, Кандінського чи Лотрека без пояснень, а інші просто присутні, як фігурки Будди в буддійських храмах, чи розп’яття в християнських, і уже часто-густо навіть не намагаються вдавати. Та ні, зрозумійте мене правильно: далеко не в усіх адміністраторів духовність начисто відсутня. Просто частіш за усе вона у кращому випадку на другому, чи навіть на третьому плані. Бо на першому функціональні обов’язки, на другому особисті справи, а уже потім те, що залишилося.

У більшості музеїв є лавиці, де можна посидіти і поспілкуватися з великими артистами пензля, чи різця. А у нас вони з’являються лише до якихось подій. А потім зникають. Як і галаслива юрба...

Я люблю приходити сюди, коли нікого немає. Лише напівсонні сиділки на стільцях. Котрі можливо й не відразу помітять, якщо винести із залу рояль. Навіть думалося якось сіро і ліниво."У чому хиба" – пробував проаналізувати мозок? А тіло якось само-собою встало і потюпало до невеличкого залу із картинами Адальберта Гриця-Ерделі.

Середнього розміру (середнього для Ерделі, який ніколи не гнався за кількістю), бо згідно з європейськими традиціями полотна до 1 м вважалися середніми, чи невеликими. Це уже наші митці подрібнили масштаби. Соцреалізм впливає? Чи просто калібр не той – не кажучи уже про якусь капелу в Римі, навіть порядний собор в Ужгороді розписати не під силу? Проблема уже деколи простого коня написати (ну не треба Де-ла-Круа, просто як Ерделі, чи Бокшай).

Отже, на середньому за розміром полотні наша звичайна церква похилилася, немов Пізанська вежа. Похилена і фігурка жінки з дитиною на руках (а символізм: чим не Малевич – та це ж наш верховинський тип Діви Марії із спасителем) коло неї. А хлописько уже мабуть бахнутий, ну такий собі загатянсько-колочавський замучений типаж сидить на травичці. Чи то після, чи то до косовиці переварює оковиту! Супер. Але ж підпис – уже зовсім, як знущання над пам’яттю великого художника: "Пейзаж с архитектурным памятником". Це не п’яний дядько коло церкви, а "пейзаж с архитектурним памятником"... Соцреалізм хоча б у назві треба було запхати. Бо ж він, соцреалізм, не допускав навіть згадки про церкву, про віру, про Бога – ні, не в храмі, у серці. Тому і сказав Ерделі на з’їзді "совітських" митців: "Мистецтво або ж є, або його немає. Що таке соцреалізм – я не знаю". І після цього досить швидко загадково помер. Але може уже хоча б в Україні настав час змінити назву шедевру на нормальну, наприклад, "Стара церква", ну хоча б з поваги до Майстра?

Недавно в мистецькому житті Ужгорода сталися дві, без сумніву знакові події, а саме: виставка творів Золтана Івановича Шолтеса, присвячена 100-річчю з дня народження, та виставка сакрального живопису нашого сучасника Івана Михайловича Шутєва. Зазначу, що на хороші виставки я ходжу по декілька разів. І на виставці Шолтеса побував тричі, і привів своїх друзів львів’ян. Тай у Львові ходжу без запрошення на подібні заходи. Там щось порядне відбувається частіше.

Цікаво і показово інше: обидва художники широковідомі у жанрі пейзажу. Один із художників, що виставлялися був священиком, що рідко писав церкви, а інший – навпаки, ніколи в особливій релігійності не помічався, але церков намалював багато десятків (я не рахував, але так собі думаю, що на виставці далеко не всі). З одним я не був знайомий – про що страшенно шкодую. З іншим був, бо мешкав в одному будинку і на одному поверсі. Навіть добре пам’ятаю його велику чорну вівчарку.

"До чого тут це?" – запитає в’їдливий читач. Та пробую розібратися, коли і чому художника тягне малювати церкви і чого ж це при їх великій кількості деякі починають ніби нагадувати руку іншого митця. Наприклад, Паоло Веронезе – видатного представника маньяризму. Але величний стиль маньяризму, чи, якщо хочете, стиль величавого маньяризму підходить до Єрусалима чи Рима, але не до наших верховинських церков. Вони близькі нам саме тому, що нагадують прості хижі наших предків, тільки вищі. І з хрестом нагорі. А ще органічно вписуються в наш сільський урболандшафт.

"То можливо не треба їх узагалі малювати?" – може продовжувати запитувати вічний критик сам себе. Треба-треба, але ця наша верховинська церква: прегарна своїм моріжком, похиленою дзвіницею, простим тином, юрмою людей навколо, відблисками сонця на заході перед вечірньою службою.

Але ж то Ерделі. Він такий один. Один, та не один. Якби був один, то ми б його не розуміли. Бо можна намалювати і зовсім невеличку, ну прямо мініатюрну церквицю, але ж як? Заглядаюся на невеличку роботу Володимира Патика, котрий ще у вісімдесятих роках минулого сторіччя на картоні 17х25 см намалював церкву в с.Татарів, що на Івано-Франківщині. Попередній абзац я написав з неї. Але ж вона, хоч і маленька, та бере за душу. А для чого ще церкву малювати? Щоб при погляді на неї душа промацалася.

Дивно, але факт. Такі схожі за манерою письма художники можуть настільки по різному сприймати навколишній світ. Адже так, як Іван Шутєв написати верховинську хижу може мало хто. Ну хіба Антон Кашшай. То може з церквами якась проблема? Саме тому і хочеться їх малювати усе більше і більше? І впереміжку з натюрмортами чомусь не допомагає. Хоча намаганням організаторів треба віддати належне. Старалися. За організацію 80-90 за новою 100 бальною шкалою можна покласти. Але кількість не завжди переходить в якість.

Доля примхлива. Я тримаю в руках каталог виставки "Художники Закарпатья" видавництва Советский художник, 1979 року. Золтан Шолтес і Іван Шутєв тут сусіди. Прізвища на Ш починаються. Збірник компонувався у "кращих" традиціях соцреалізму. Але один малював "Зиму в Ставному" (1957), і нічого гіршого не знайшли. А інший – "Москву-столицу" (1974), з Кремльом і одіозною зіркою нагорі.

Я колись думав, що виставка безумовно посилює враження від праці майстра. Тепер знаю. Не завжди. Деколи навпаки. Враження формується шедеврами. А що таке шедевр? Англійською шедевр – мастерпіс або витвір майстра. Згідно тлумачного словника – шедевр, це "Мистецький витвір, що їх мали подавати ремісники для здобуття звання майстра". Або ж "Зразковий витвір, що є найвищим досягненням мистецтва, майстерності". Так що ж у кого є найвищим витвором мистецтва?

Ясно одне. Не усім бути Стусами. І великий Леонардо був придворним живописцем французького короля. Але це не завадило йому писати шедеври (наприклад, Іоанна Хрестителя).

Коли я захищав кандидатську роботу з гідробіології ще у 1983 році, то одним із зауважень від опонента мені було те, що я недостатньо відтінив роль Компартії у становленні совітської гідробіології. Бо рука не поверталася писати таку муть... І у Ерделі та Бокшая також не поверталася.

А я поміж тим сидів собі посеред великого залу. Де попід стінами юрмилися люди і думав про вічного, вічно напідпитку Моделіані, що помер усіма забутий в бідності. Та про імпресію від виставок. Колись один мій багатенький знайомий похвалився мені своєю "колекцією" живопису. Знаєте, що я йому сказав? У тебе добре "зібрання". Бо не може бути колекцією те, що постійно продається і для цього збирається. Так і дві виставки. Одна справляла враження блискучої і зі смаком підібраної колекції, інша – втілювала зібрання з претензіями на ідею. Але досить далеке від того, щоб цю ідею повноцінно реалізувати... Вічна дилема: з чим ми приходимо у велике мистецтво, і з чим ми із нього йдемо? А може так: "З чим ми приходимо у цей світ, і з чим ми з нього йдемо?".

Адже сказав Фрідріх Ніцше у книжці "Так казав Заратустра": "І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися з шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно".


Андрій Ковальчук
Категория: Закарпаття | Просмотров: 294 | Добавил: foto-uzh | Теги: Шолтес, Ерделі, Бокшай, Закарпаття, мистецькийхудожник, Шутєв | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]