Диригент Заслуженого академічного Закарпатського народного хору Федір Копинець: "Інакшого життя собі не уявляю." - 14 Октября 2009 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2009 » Октябрь » 14 » Диригент Заслуженого академічного Закарпатського народного хору Федір Копинець: "Інакшого життя собі не уявляю."
08:03
Диригент Заслуженого академічного Закарпатського народного хору Федір Копинець: "Інакшого життя собі не уявляю."

Копинець30 років тому Закарпатський народний хор поповнився приємним баритоном. Одними сольними номерами та дуетами його власник не обійшовся. Тодішній головний диригент помітив, що цей юнак має потенціал музиканта, котрий може стати правою рукою керівника. Співак із задоволенням обробляв народні пісні, вів програми, а згодом навіть виконував обов'язки диригента. Коли ж розпочалося будівництво православного собору, йому запропонували організувати там церковний хор. Із часом він поповнив репертуар власними гармонізаціями церковних піснеспівів, робота над якими дала поштовх для викладання в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Мефодія, де пізніше захистив докторську дисертацію. Отже, знайомтеся: про себе розповідає диригент Заслуженого академічного Закарпатського народного хору Федір Іванович Копинець.


– Як ви потрапили до нашого славного хору?
 
– Ще школярем я за 4 роки пройшов 5-річний курс навчання гри на баяні й закінчив його на відмінно. Потім вступив до відділу хорового диригування музичного училища, але через рік мене призвали в армію. Повернувшись, продовжив навчання, мав чудового викладача Василя Гайдука, завдяки якому отримав хороші знання і в підсумку – диплом із відзнакою. Думав податися на Іршавщину в сільський будинок культури, мав й інші варіанти. Та мені дали слушну пораду: подивитись, як працюють відомі диригенти-фахівці. Далеко йти не довелося, адже поряд у філармонії – Закарпатський народний хор. Незабаром тодішній художній керівник і головний диригент та заслужений артист України Микола Попенко довірив мені працювати з партитурами. Це були в основному обробки народних пісень, що вважалося обов'язковим творчим навантаженням. Він показував мені, на які деталі звертати увагу при обробці. На мою думку, народна пісня з роками проходить таку кристалізацію, так удосконалюється, що, здається, кращого варіанту звучання не винайти. Вона повинна мати той вигляд, в якому народилася, бо переспівували її в кожному районі по-своєму. Врешті-решт, пісня була створена однією людиною, тому треба намагатися повернути їй первісне звучання.
 
– Але ж у вас кваліфікація баяніста і диригента, як вас узяли в хор?
 
–У музичному училищі паралельно з хоровою справою я мав уроки з вокалу, хоча знав, що диплом отримаю за опанування першої: в той час не можна було здобути одразу дві кваліфікації. Але я хотів займатися співом, та й потрапив до хорошого викладача В. Глодан. Вважаю, кожен хормейстер володіє гарним голосом, а в мене він виявився на вищому рівні.
 
– Від кого вам передався цей талант?
 
– Музикантів та професійних співаків у нашій сім'ї не було. Та коли до нас у Білки на храмове свято Петра і Павла з’їжджалися родичі, то після служби в церкві сідали за святковий стіл і від обіду до вечора співали закарпатські, українські, угорські, російські, словацькі народні пісні. І жодна з них не пов¬торювалася двічі. Звучав наш багатоголосий ансамбль гарно, я дуже любив його слухати, а згодом і сам включився до нього, підтасо¬вував свої партії, шукав нову співзвучність.
 
– Тож до колективу вам не звикати. Але Закарпатський хор великий, не страшно було вливатися?
 
- Зізнаюся: спочатку я планував лише спробувати себе, а потім підшукати іншу роботу. Проте життя тут виявилося настільки цікавим і насиченим, що воно мене засмок¬тало на... ось уже 30 років! Найбільша заслуга в цьому Миколи Попенка. Мене дуже вразив його стиль роботи з хором. Він талановитий диригент, композитор, а його обробки вважаю кращими на Закарпатті. Ним було відпрацьоване тембральне звучання хору. Без проб із першого разу ми записували по кілька творів. На нас усі дивилися з неприхованою заздрістю, а на Миколу Яковича – з повагою.
 
Я гордився тим, що є частиною цього колективу, і переконувався на кожному кон¬церті: нас цінують, у рейтингу на союзному рівні ми займали вищі щаблі. Нас запрошували на урядові концерти в Києві та Москві. І вже було традицією, що в народному блоці брали участь 6–7 професійних народних колективів, робилися зведені репетиції, які проводили по черзі всі керівники. До нашого ж була особлива заслужена повага всіх артистів. На концертах все було вражаючим: маса співаків і танцюристів, різнобарвні кос¬тюми, яскраві постановки. Наш хор в Україні вважали одним із найкращих. Після закінчення композиції Фідель Кастро, котрий був на концерті, показуючи великий палець руки, вигукував: "Браво!".
 
Любили нас і за кордоном, де приймали на вищому рівні. Під час однієї з таких поїздок до Німеччини диригент відзначав ювілей. Глядачі довідалися про це, і після концерту на сцену вийшла молода мама з дитинкою, котра тримала в руках квіточку в горщику. Зворушений ювіляр, звичайно, хотів повезти цей подарунок із собою додому. Та на кордоні нас затримали й хотіли квітку забрати: а раптом усередині щось недозволене. Микола Якович не здавався, сюрприз не віддавав. Тоді митники взяли горщик на аналіз, котрий тривав довгенько, і лише після того повернули.
 
– А які найтриваліші гастролі запам'яталися?
 
– У найвіддаленішу точку колишнього Союзу–Владивосток. Їхали 7 діб, тож виробився такий собі устав. У дорозі зовсім інші стосунки, ніж удома чи навіть у готелі. Щоб якось заповнити час, намагалися зайнятися чимось корисним. Керівник тоді навіть склав пісню, я допоміг розписати партії, і ми почали репетицію. Коли приїхали до місця призначення, то вже спокійно могли показати на сцені новий номер. Виходили із будь-якої ситуації і намагалися пристосуватися до обставин.
 
А ще, пригадую, нас поселили в готель "Колос" у Києві. Він будувався для працівників сільського господарства, котрі приїжджали на виставки, з’їзди, семінари, і це була маса людей. Тому номери розраховувалися на 10 і більше чоловік. В одній кімнаті посередині стояв величезний круглий стіл, і ми тут проводили репетиції та прогони композицій: ходили навколо стола та навіть могли всі щільно вишикуватися.
 
До розмови приєдналася дружина Федора Івановича – Олена Юріївна. З'ясувалося, що вона теж віддала 16 років Закарпатському хору, де й познайомилися з чоловіком, а згодом одружилися. Але разом подружжя довго їздити не могло – треба було комусь підтримувати домашнє вогнище. До Тому на сімейній раді вирішили, що дружина залишить хор. А в церковному вона співає з першого дня і бере без¬посередню участь в організаційних питаннях, допомагає чоловікові в роботі з партитурами, є першим критиком його доробків та, як каже пан Федір, першою приймає на себе те, що належить вислухати учасникам колективу, якщо щось іде не так.
 
– Згадуючи саме 7 днів і 7 ночей до Владивостока, – каже Олена Юріївна, – я від імені жіноцтва можу запевнити, що найважче було, мабуть, нам. У нас свої проблеми, мусимо дотримуватися гігієни, а умов у потязі зовсім нема, окрім умивальника в тісному туалеті. Провідник виявився співчутливим, змилостивився над нами і щоранку приносив гарячу воду в такій кількості, що могли помити й волосся, і щось випрати. Взагалі, весело було. Та найкумедніше стало, коли ми вийшли з поїзда й не могли ступати по землі: ноги не слухалися, роз'їжджалися, мов у черепахи. Нас іще довго хитало! Тоді вже було не до сміху – адаптовувалися, як космонавти!
 
– Федоре Івановичу, а чи був якийсь поділ у хорі? Артисти групувалися?
 
– Це, звичайно, не треба брати всерйоз, але, як усюди, є свій мікроклімат.
Коли я прийшов сюди, мені вже виповнилося 24 роки, були й молодші за мене. Але кістяк становили ті, хто працював із дня заснування. Згодом я довідався, що ці корифеї в колективі – "мамонти", середній прошарок не можу пригадати, як називався, а найсвіжіший контингент отримував статус "нефів". Якийсь фігляр придумав таке, але це сприймалося без образ. Поділ помітний був і тоді, коли ми мали їхати кудись в автобусах, а їх подавали різного рівня комфортності. У найкращий та просторий сідали перші, у напівм'який – артисти із середнім стажем, а "нефи" вибору не мали, тому їхали в ПАЗиках. Але хто прийшов працювати в хор, мусив спробувати всього, адже життя артиста нелегке. Якщо це твоє покликання, здається, такі проблеми не мають значення.

– Мабуть, символічно, що наша розмова відбулася в час святкування освячення Русі, адже масте стосунок і до духовного співу...
 
– Коли почала будуватися нижня частина православного собору, духовне керівництво хотіло, щоб там був хор, і запропонувало мені організувати його. Я залюбки погодився, бо давно вже про це мріяв. Але став перед вибором: набирати тільки професіоналів; які співають по нотах, або з числа прихожан, котрі знають хід богослужіння. Пригадую, коли мене малим мамка водила до церкви, мій дідусь звільняв своє місце, я всідався і слухав службу, розглядаючи все. Тоді я побачив, що дяки співали з нот, а інші – на слух, і згадав про це. Тому віддав перевагу змішаному складу, який є і зараз: і звучання забезпечене, і програма служби дотримується. Інколи священик просить, щоб у церкві співали тихіше, а хор домінував, бо це дає особливий ефект. Цим складом їздимо на свята співати в монастирі, куди нас запрошують і чекають. Звичайно, продовжую працювати і в Закарпатському хорі, але вже 17 років віддаю церковному. Люди тут різних професій, головне, щоб мали потребу в духовному співі. Не кожен може до кінця віддатися цьому, хоч і подобається йому. Підбираючи співака, даю йому час – місяць-два – щоб сам визначився, залишатися чи ні.
 
–Як підбираєте музичний матеріал?
 
– Коли я починав, його майже не було, вже зараз репертуар багатший. Раніше прихожани співали одне й те ж роками. Маючи досвід у духовній музиці, я зробив багато гармонізацій саме закарпатських богослужбових піснеспівів. Але захотілося ввести до репертуару й твори П. Чайковського та С. Рахманінова, українських композиторів. Робив це поступово й ненав'язливо, щоб прихожани сприйняли нововведення, і так воно й сталося, бо співали всі разом. Знаю: в деяких церквах одразу почали з класики, що вірники не підтримали зовсім.

Час вимагає вміння працювати з комп'ютером, хоч я вважав для себе це проблемним. Але мало-помалу навчився і зараз переконуюся, що так набагато легше працювати з нотами, аніж вручну писати.
 
– Очевидно, робота з церковним хором дала поштовх до написання докторської дисертації?
 
– Так, 7 років тому я провів першу пару в Ужгородській українській богословській академії імені святих Кирила і Мефодія, а через З роки після цього підготував і захистив докторську дисертацію на тему "Церковний спів на Закарпатті". Отримав диплом доктора мистецтвознавства під номером 01. Із Іваном Хлантою вже випустили "Богородичні пісні", "Покаянні та похоронні пісні", "Співайте Богові, співайте", готую до видання словник церковно-півчих термінів. Колись я вже випустив збірник "Закарпатські Богослужбові піснеспіви" на власну гармонізацію. Це для церковного хору, а в академії готую збірник закарпатських піснеспівів для студентів.
 
– Вашого потенціалу виста¬чає для такого обсягу роботи?
 
- Кардіологи кажуть, що серце поділене на чотири частини. Я в них тримаю те, чому відданий і роблю із задоволенням. Заслу¬жений академічний Закарпатський народний хор в одній, друга частина зайнята моїм церковним, у третій – робота в Богословській академії імені святих Кирила і Мефодія, а в четвертій – моя родина. Інакшого життя я собі не уявляю, бо бути в гармонії з народним співом, проникнутися духовним, вносити свою лепту та зберегти для майбутніх поколінь – свята справа. А якщо людина виконує щось подібне, то це окриляє й дає підтримку в житті.
 
– Ваша зайнятість зараз не дозволила б таких гастролей, як колись?
 
- Я мушу прорахувати все, щоб не було накладок з основною роботою в Закарпатському хорі. Позаяк поїздки в один період припинилися, кожен заповнював свій вільний час. Та нас це не лякає, ми оптимісти, віримо, що так довго не триватиме. Такий колектив не може "варитися у власному соку", він мусить жити повноцінним життям. Адже поїздки потрібні не лише для того, щоб показати себе, а й аби щось почерпнути та вдосконалитися. Зараз уже починається від¬лига, і потроху надходять запрошення. Наші виступи чують в закарпатських санаторіях люди з цілої України. Підходять і питають, чому ми не приїдемо в Харків або Черкаси, пропонують профінансувати витрати на дорогу та проживання. Це, звичайно, великі кошти: переїзд і добові для такої кількості артистів влітають у копієчку, а ось квитки на концерти – не надто дорогі. Була б фінансова можливість, а поїхати на гастролі мріємо всі.
 
– Які творчі плани виношуєте?
 
- Разом із художнім керівником та головним диригентом, заслуженим працівником культури України Наталією Петій-Потапчук, балетмейстером-постановником народною артисткою України Кларою Балог працюємо над новою концертною програмою з творів корінних національних меншин Закарпаття та готуємося до звітного концерту За¬карпаття в столиці України. Я вже майже повністю зібрав матеріал для видання збірки нотного "золотого фонду" Закарпатського хору. Це велика робота, за 60 із гаком років буде охоплено найкращі твори Петра Милославського, Дезидерія Задора, Михайла Кречка, Степана Мартона, Віктора Теличка, Василя Гайдука. До збірки увійде понад 40 творів у нотному варіанті, вступною частиною стануть ілюстрації з життя колективу. А для кращого сприйняття та популяризації є два диски із записами творів. Затримка лише за добрим меценатом...
 
– Ну що ж, успіхів вам у музичному та особистому житті.


Любов Деяк, "Ужгород"
Категория: культура | Просмотров: 373 | Добавил: foto-uzh | Теги: керівник хору, ужгород, Федір Копинець, деригент | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]