Кожне місто по-своєму переживає зиму. Натомість зимовий Ужгород не вельми привабливий для туристів. Пішки ходити по вулицях з купами неприбраного брудного снігу важко, автівки ледве долають круті підйоми.У подруги, яка мешкає в малосімейному багатоквартирному будинку в центрі міста, вже кілька років немає опалення і гарячої води, і, як неважко здогадатися, в інших будинках також. Обігрівають невеличку квартирку електрокаміном. Відсутність опалення в українських містах і на півночі не дивина, але майже на кордоні з Євросоюзом, в обласному центрі...

Схоже, влада навіть про це не здогадується. Вона помічає лише вигідні особняки з автономним опаленням і чудові земельні ділянки, які можна продати хоч самому дідьку, аби лиш добре заплатив.Чоловік із Харкова, з яким я була на семінарі, пояснив, чому схід голосував за Януковича: набридла захланна й непрофесійна помаранчева влада. І описав детально, за що і як вимагають хабарі. За все!

Привітні й гостинні люди на Закарпатті змушують забути про зиму й непевну політичну ситуацію. Сюди, звичайно, приємніше приїхати, коли цвіте сакура чи проводять фестиваль вина, але місто краще пізнавати тоді, коли воно живе буденним життям. Блукаючи Ужгородом, я думала, що Львів таки переборщив з реставраціями та нав’язливим туристичним сервісом. Особливо, коли прийшла до Ужгородського замку, де сточені часом мури вкривав вічнозелений плющ. Це був єдиний декор цієї архітектурної пам’ятки. Просторе внутрішнє подвір’я із фундаментами римо-католицького костелу XIV століття, з металевим хижим птахом на старому постаменті з написом "Міленіум”, місток, що веде до добре збереженої будівлі XVII століття, що є ніби замком у замку, аж ніяк не виглядали на театральні декорації.

І тут мене чекала несподіванка: каземати інквізиції, музей, що почав працювати рік тому. В підземеллі було тепло і затишно, а привітна працівниця залюбки розповідала про моторошні експонати. Експозиція була зроблена в стилі чорного гумору. За столом з автентичним письмовим приладдям сидів Інквізитор у чорному каптурі, якого можна було обійняти за плечі й навіть сфотографуватись. Навпроти нього – на дибі висів В’язень у довгій сорочці, крісло для тортур з дерев’яними шпичаками теж можна було помацати, а з вузенького ходу визирав Добрий Карлик зі свічкою й ключами, який, виявляється, виконує бажання, якщо кинути йому в глечики-двійнята копійчину. Втішальник мучеників інквізиції, він, звісно, лише втішав, однак не міг звільнити від тортур. На стінах малюнки, які зображають реальних людей, що їх катують у найрізноманітніший спосіб, знайдені в архівах інквізиції. Дотепна наглядачка за всіма цими жахіттями, натякаючи на моє руде волосся, зауважила, що таких як я не могла оминути найсвятіша інквізиція.

Лише дуже розумні люди могли зробити експозицію таким чином, щоб вона не пригнічувала, а викликала суто людські почуття: жаль, співчуття, надію на порятунок.

Через пролом у стіні можна потрапити в дегустаційний зал, а звідти - в хол, де в нішах двійко симпатичних Блазнів. Замок потрапив у добрі руки угорських реставраторів, які зберегли дух давнини, не відновлюючи того, що знищив час.

Доки не стемніло, я ходила містом, вдихаючи запах кави, роздивляючись витончені прикраси зі скла й кераміки авторської роботи, яких не зустрінеш у Львові на "кічку”, пам’ятники в людський зріст. Двоє симпатичних циганчуків з гітарою сильними голосами виспівували на вулиці якусь сентиментальну баладу...

Галина Пагутяк, "Високий Замок"