Главная » 2009 Октябрь 27 » У Меджилаборці, до Верхоли-Воргола
10:24 У Меджилаборці, до Верхоли-Воргола | |
 Русин, хохол чи "людина нізвідки"?Словацьке містечко Меджилаборці навряд чи відоме пересічному закарпатцю. Між тим, у всьому світі воно є відомим серед представників мистецької богеми – культурологів, художників, музикантів, фахівців з реклами тощо, адже у ньому, ніби нічим непримітному, розташувався Музей сучасного мистецтва Енді Воргола, вихідця з цих місць, ім’я якого прогриміло у другій половині минулого століття у свідомості „просунутих” мас, відклавшись словосполученням „Батько поп-арту”, тобто популярного мистецтва. Нещодавно я мав нагоду побувати в Меджилаборцях і зайти в той музей. Потрапив туди, проїжджаючи містом на шляху до Кракова, і зі своїми товаришами – викладачами УжНУ Олександром Бокотеєм та Русланом Марійчуком: вирішили оцінити місце, куди їдуть зі всього світу (в день, коли ми потрапили до музею, паралельно з нами до нього завітала літня пара з американської Північної Кароліни). Скажу сразу – якщо не знати, хто такий Енді Воргол, музей навряд чи вразить. Однотипні яскраві малюнки на стінах, збільшені копії сімейних фотографій та документів, кілька особистих речей – ніби нічого вражаючого. Але то для непідготовленого відвідувача, а такі навряд чи спеціально поїдуть до музею у провінційне містечко неподалік словацько-польського кордону. Тому варто щось знати про якщо не видатного (це вже справа смаку), то всесвітньо відомого митця. Час по часу і в Закарпатті про „Енді” згадують у пресі, та лише найвидатнішому поетові нашого краю – Петрові Мідянці – вдалося увіковічнити американського художника у віршах, на які музиканти з групи „Плач Єремії” на початку 90-х склали відому пісню „Сервус, пане Воргол”, де в перших рядках такі слова: „Андрій Ворхола русин чи хохол, греко-католик, ставленик поп-арту, Енді Воргол - це джаз і рок-н-рол, куди до нього віршнику чи барду”. Чому русин, чому хохол? Тому, що людина, яка згодом стала Енді Ворголом (чи Варголом – хто як читає прізвище на англійський манер), при народжені звалася Андрієм Вархолою (Верхоли нерідко зустрічаються в наших краях) і якщо й не говорила, то принаймні розуміла ту мову, на якій сьогодні говорять на Закарпатті. Майбутній митець народився в американському місті Пітсбург (Пенсильванія) у робітничій сім’ї, де батька-будівельника теж звали Андрій Вархола, а мати-домогосподарку – Юлія Завацька. Родина належала до пітсбургської церковної громади греко-католицької парафії Св. Івана і називала себе русинською. На початку 20-го століття вихідці з села Мікова, що неподалік словацьких Меджилаборців, як і тисячі їхніх соплемінників з різних регіонів Карпат, рятувалися від горянських злиднів за океаном. Андрій Вархола-старший відправився до Америки перед Першою світової війною, залишивши вдома молоду дружину. Минає кілька років, допоки, у 1921 році, влаштувавшись на новому місті, він викликає до себе Юлію, і у подружжя народжуються один за одним два сини – Павло та Іван, або, на американський манер, Пол та Джон. Дату народження третього, найзнаменітішого сина карпатських вихідців, названого, як і батька, Андрієм, не встановлено – не лише день (чи то 6 серпня, чи 28 вересня), але й рік точно невідомий - називають і 1927, і 1928, і 1930. Сам він обрав для себе за День народження 6 серпня.  Мине чимало років, допоки з маленького та кволого Андрійка-Енді, який ріс у робітничому кварталі брудного промислового Пітсбурга, виросте всесвітньо прославлений митець. Буде ще навчання на факультеті дизайну Каліфорнійського університету, де син бідних русинів буде виглядати білою вороною (навіть у буквальному сенсі – бо був дуже блідим) серед багатих однокурсників, потім робота у рекламних студіях Нью-Йорку. У цій фінансовій та культурній столиці Америки у 1952 році до художника приходить перший успіх, тоді ж він змінює своє ім’я на те, за яким його згодом знатиме світ – Енді Воргол. Чи згадуватиме він колись про своє русинське походження? Вочевидь, ні. Сам себе Воргол називав „людиною нізвідки” і тому найкомфортніше почувався у Нью-Йорку, місті космополітичному та терплячому до різних дивацтв та відхилень від суспільних норм. Там Воргол першим серед американських художників зізнався в гомосексуалізмі (і при цьому був дуже набожним, ледь не щодня відвідував церкву).  50-і роки стають початком ери поп-арту, себто доступного мистецтва для всіх. Комікси, колажі, рекламні плакати стають його основою, і Енді, який захоплювався саме таким із дитинства, як кажуть, потрапляє у струмінь. Його прості, здавалося б, аж до примітивізму малюнки – банки „Кока-коли” та томатного супу „Кемпбелл”, чи навіть просто символ долара у різних варіаціях виявляються ознакою часу. Фірмовим стилем стають портрети знаменитостей – першою був малюнок обличчя зірки Мерлін Монро, яка щойно (йшов 1962 рік) покінчила із собою. Одне й те ж обличчя у різних, неймовірних кольорах – саме цим став асоціюватись Воргол у більшості людей. Згодом американця зацікавить соціалістичний агітпроп, і він у своїй манері намалює купу портретів Мао Цзедуна, чимало варіацій на тему серпа та молота, червоного Леніна на чорному фоні тощо. Минуло понад 40 років із часів винайдення цього стилю, але й зараз цей нехитрий, але яскравий прийом застосовується часто і в самих різних випадках. Наприклад, в Ужгороді, на проспекті, є кав’ярня, оформлення вочевидь „під Воргола”. Та що там кав’ярня! От вже кілька місяців вся країна обвішана бігбордами одного з претендентів на головне крісло держави. Одне й те ж обличчя зеленого, синього, червоного кольорів на неймовірних фонах – дизайнери цього агітпропу явно не байдужі до творчості містера Енді... Окрім малювання картин та їх тиражування тисячними накладами у своїй майстерні, яку було недаремно названо „Фабрикою”, Воргол сотнями знімав авангардистські фільми, а згодом став ще й писати книжки. Найбільшим же, як на мене, як не винаходом, то пророцтвом, що здійснилося, став вислів Енді Воргола, який він видав далекого 1968 року, отримавши кругленьку суму за чергову картину: „У майбутньому кожна людина матиме 15 хвилин світової слави”. Сьогодні, дивлячись на численні шоу по телевізору, в яких люди (в тому числі й наші закарпатці) лізуть зі шкіри у змаганнях із співів, танців, якихось чудернацтв, переконуєшся – художник був правий. Не гроші чи цінні подарунки, які отримує далеко не кожен учасник чергових змагань, а оті кілька хвилин слави є для цих людей рушійною силою.  Колишній типовий соціалістичний будинок культури у Меджилаборцях перетворений у Музей сучасного мистецтва Енді Варгола у 1991 році. Білий фасад прикрашений розтиражованим різнокольоровим портретом художника, біля входу до музею – бронзова скульптура, на якій митець зображений під парасолькою з одних лише спиць, без полотна. Саме містечко (згідно з перепису населення 2001 року, у місті проживає біля 6.700 мешканців, з яких 56 % - словаки, 34 % - русини, 6 % - українці, а циганів, вочевидь, тепер стало значно більше 1 %) сподівається на розвиток проекту „Warhol City” (місто Воргола), який наразі потроху реалізується коштом Євросоюзу. На першому етапі, який вже відбувся, кілька фасадів типових житлових поверхівок розмальовано малюнками в дусі поп-арту. Автобусні зупинки у місті зроблені у тому ж стилі, наприклад, стилізовані під прославлені банки з-під томатного супу. На другому етапі планується звести у містечку скансен „Русинське село”, аби відвідувачі могли ознайомитись із життям давніх предків Воргола-Верхоли – для цього до Меджилаборців перенесуть хату його батьків. Можливо, після цієї статті хтось із наших читачів, вже будучи трохи ознайомленим, їдучи, приміром, до Польщі через Словаччину, вже не проїде повз яскраво розфарбований будинок і зайде досередини, туди, де зібрана друга в світі колекція картин Енді Воргола (найбільша ж знаходиться за океаном, в американському Пітсбурзі, де похований митець). Олег Супруненко. Фото автора | |
|
| |
| Всего комментариев: 0 | |