Главная » 2009 Декабрь 2 » Професор Микола Рішко: “Трилисник мого життя - це медицина, наука і любов”
09:49 Професор Микола Рішко: “Трилисник мого життя - це медицина, наука і любов” | |
Микола Рішко - відома й шанована людина не тільки в області чи Україні, а й далеко за її межами. Він один із провідних кардіологів Європи, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри госпітальної терапії УжНУ, заслужений лікар України, голова обласного товариства терапевтів та кардіологів, член президії кардіологів і терапевтів України, дійсний член Європейської асоціації кардіологів, депутат обласної ради, заступник голови обласного товариства мисливців "Лісовик”.А ще він - ужгородець, щирий закарпатець, добродушна й відверта людина, яка полюбляє гумор. Спілкуючись із ним, і не подумаєш, що він володар вищезгаданих титулів, світоч медичного небосхилу, бачиш перед собою просто файного "дохтора”. Одружений. Батько трьох донечок, дідусь чотирьох онуків. - Ледве умовив вас на інтерв’ю. Чому так неохоче спілкуєтеся з пресою? - Бо часу не маю. Дехто дуже полюбляє трибуни, мікрофони, телекамери. Я цим не хворію. - Корінь слова "медик” - слово "мед”. У лікарів дійсно робота солодка, наче цей нектар? - Мед - продукт харчування, а ще ліки. Згадаймо емблему - змія над чашею. Інколи її отрута для хворих - найліпший мед у світі. Таблетки гіркі, але людина їх приймає, бо знає: вони врятують. Ефективність меду й ліків залежить від лікаря, який їх призначає. - Де ваші корені, Миколо Васильовичу? - Мої батьки із с. Драгово, що на Хустщині, а я народився в Радванці. Тато - хірург, мама - вчителька. Нині вони на пенсії, виховують правнуків та готуються до свого 80-річчя. А прізвище моє походить від слова "ріш”, котре перекладається як багатий. Але не статками, а духовною мудрістю. - А з чого почалася крона вашого дерева? - Із СШ № 1 ім. Т.Г. Шевченка. У школі мріяв стати інженером. Навіть змайстрував акваланг із пластмасових бочок і 5 хвилин пробув під водою Доманинського водоканалу. Про медицину ніколи не думав, але завдяки батьковим розповідям вибрав медфак. Школу закінчив із золотою медаллю, тому проблем із вступом не мав. До речі, з мого класу 1972 року випуску тільки 5 учнів не отримали вищої освіти. Тобто рівень навчання у школах тоді був набагато вищим, ніж зараз. - Ви були чемним студентом? - Аякже! До навчання ставився серйозно. До цього спонукала не тільки наука батьків, учителів, а й громадська робота. Як-не-як, а мене обирали комісаром та керівником будзагонів, комсоргом групи, курсу та секретарем комітету комсомолу медичного факультету. А ще була наукова робота. На медфаці у віварії утримувалися собачки, над якими ми з 3-го курсу проводили експерименти. Із застосуванням анестезії оперували їх, відкривали грудну клітку, перев’язували коронарну артерію, викликали інфаркт, лікували. Дізнавшись про це, багато ужгородців приносили до нас на лікування своїх улюбленців. Ось тоді й відчув, що кардіологія - це моя стихія. Крім того, навчання поєднував із практикою, працюючи медбратом хірургічного відділення міськлікарні. У ті роки студенти хвалилися не дорогими речами, а хорошими знаннями, участю в громадській роботі, науковими працями. Будучи студентом, уже мав три публікації в солідних виданнях. Медичний факультет закінчив із відзнакою в 1978 році. - Є різниця між студентами УжДУ та УжНУ? - Так, і велика, бо змінилися цінності. Раніше на медфак ішли за покликанням, а нині таких 10 відсотків. Але хто хоче бути лікарем, той стане ним. На медфаці завжди були і є хороші вчителі. Це професори Іван Ковальчук, Єлизар Котелянський, Михайло Фатула, Петро Шеремет, доценти Віктор Булеца, Марія Долгош, Сергій Максимов, Михайло Шутєв та ін. Було би бажання, а вчитись є в кого. - На лекціях студенти слухають вас чи музику з мобілок? - На моїх парах студенти можуть ставити питання, бо це не стільки лекції, як обговорення теми. На музику в них немає часу. - Певно, маєте і своїх учнів? - За 30 років лікарського стажу їх буде не один десяток. Назвати всіх неможливо, але пишаюся такими фахівцями, як Іван Яворський, Мирослав Раточка, Іван Чендей, Елеонора Бугір, Володимир Ком’яті, Любов Переш та інші. - А куди вас вивела стежка з УжДУ? - Працював кардіологом Виноградівської райлікарні, згодом вступив і 2 роки навчався в клінічній ординатурі по кардіології в Київському інституті ім. академіка М.Д. Стражеска. Цього року медичний світ відзначив 100-річчя з дня першого прижиттєвого описання ним інфаркту міокарда в 1909 році. Завдяки йому Україна має вагомий авторитет у світі. Навчаючись в ординатурі, захистив дисертацію. Хоча після закінчення мене призначили головним лікарем інституту, я повернувся додому і свою роботу розпочав асистентом кафедри госпітальної терапії УжДУ, яка тоді знаходилася в кардіологічному відділенні ОКЛ. З роками став доктором медичних наук, професором, а нині завідувач цієї кафедри. Під керівництвом кафедри і в минулому, і сьогодні в області запроваджено багато сучасних методик діагностики та лікування хворих. Це організація поетапної системи лікування хворих на гострий інфаркт міокарда, дозовані фізичні навантаження, ультразвукова діагностика, ехокардіографія, коронароангографія, тромболізис гострого інфаркту міокарда, довенне введення нітрогліцерину тощо. Вони свого часу підняли на якісно новий ступінь лікування хворих. Дуже багато мені дало й навчання в докторантурі Московського інституту серцево-судинної хірургії ім. А.Н. Бакулева. Навчався я у відділенні інтенсивної терапії гострих порушень коронарного кровообігу й ускладнених форм інфаркту міокарда. Здобуті знання дали свій хосен, і ми одні з перших в Україні стали проводити тромболізис гострого інфаркту й таке обстеження, як коронароангографію. Хворі добре знають, що це таке. - А як виникла ідея створення диспансеру? - У 90-х роках зрозумів: лікувати інфаркт можна за 2-3 доби. Фахівці є, нема приміщень та відповідного обладнання. Ось тому, де тільки можна було, звертав увагу влади на необхідність створення кардіологічного диспансеру. Сьогодні я дуже щасливий. Маємо чудове приміщення, прекрасних лікарів, на високому рівні проводимо коронароангографію, стентування, ангіопластику, проводимо операції серця тощо. Іншими словами, ми вийшли на світовий рівень. А жаль одне - ми могли робити це ще 20 років тому, зберегти життя сотень краян… - А правда, що ви стажувалися в Америці? - Було таке. Спочатку американці приїхали до нас, потім запросили мене. От я і стажувався в їхній кардіологічній клініці, яка є найбільш рейтинговою у світі й знаходиться в м. Клівленд штату Огайо. Там вивчав катаризацію та стимуляцію серця, їхню методику лікування. Після цього ми вперше в області разом із лікарем Володимиром Добошем виконали тимчасову стимуляцію серця. Нині наша методика діє в усіх лікарнях області. А в нашому диспансері є відділення серцевих аритмій, де працюють досвідчені спеціалісти: Іван Яворський, Володимир Юшко, Володимир Ком’яті, Іван Когутич та інші. - А все-таки кращі лікарі - наші чи закордонні? - Немає різниці, де працює лікар: в Ужгороді чи Клівленді. Є етичні норми, кодекс честі, клятва Гіппократа. Хороші лікарі є тут і там. Так само й низької кваліфікації. А от рівень обладнання стовідсотково в них кращий. Тому лікарю за кордоном і працювати легше. Але й ми не "ликом шиті”. У багатьох аспектах працюємо краще за них. - Ліпше працювалося в ОКЛ чи зараз у диспансері? Звичайно, що тут. Але, переїхавши сюди, ми багато в чому й програли. Часто-густо нашим хворим потрібні консультації інших фахівців, а хворим ОКЛ - наші. У таких випадках викликаємо їх, а вони - нас. Це дуже незручно. Є багато проблемних питань у функціонуванні нашого, онкологічного та тубдиспансеру. Ось тому зараз і було би доцільно на їх базі створити медичне містечко. - Колись ви прагнули стати хорошим лікарем, створити кардіологічний центр. Ці задуми здійснилися. Нині вже мрієте про медичне містечко. Яка ж ваша найзаповітніша мрія? - Мрію про ті часи, коли серцеві захворювання закарпатців будуть лікуватися так само, як і в Західній Європі. - А як потрапити до вас на лікування? - У диспансері є відділення аритмічних захворювань, кардіологічне, рентгенохірургічне, постінфарктне, хірургічного лікування, реанімаційне та інші. Диспансер ніби й невеликий, бо розрахований на 120 ліжок. І хоча вони постійно зайняті, ми організували роботу так, що лікуємо кожного, хто тільки звернеться. Якщо є потреба негайного стаціонарного лікування - для хворого завжди знайдеться ліжко. Нема цієї потреби - є поліклініка. Тобто в нас діє система практично безвідмовного прийому хворих. - Які хвороби серця найпоширеніші? - Сьогодні в області 64% смертності та інвалідності дають серцево-судинні захворювання, а найпоширеніші - ішемічна та гіпертонічна хвороби серця, серцева недостатність, багато некоронарних недуг. І такий стан речей не тільки в нас, а й в Україні та світі. Успіх лікування залежить від діагностики, а тому нині вона в нас на рівні світових стандартів і хворим не потрібно збирати шалені гроші, щоб поїхати за кордон. Наприклад, робимо не просто кардіограму, а добове холтерівське моніторування кардіограми та артеріального тиску. Маємо широкі можливості діагностики аритмічних захворювань, коронарографії тощо. - Від чого залежить справна робота серця? - Як не банально для когось, але на першому плані - здоровий спосіб життя. На другому - ліки. Для їх виробника вони - продукція, для аптекарів - товар. А ліками таблетки стають, коли я призначаю їх хворим. Тому їхня якість повинна бути дуже високою. На третьому плані - кваліфікація лікаря. А що вони в нас одні з кращих, яскраво свідчить хороший рівень лікування та відсутність скарг на їхню роботу. - У яких випадках хворі змушені їхати за кордон, бо наші лікарі безсилі? - Хоча діагностика, оперування та лікування в нас європейського рівня, а в багатьох аспектах і вищі за нього, не оперуємо пацієнтів, які потребують заміни серця, хворіють інфекційним ендокардитом, бо лікується він хірургічним шляхом. І не тому, що немає фахівців. Для цього потрібне спеціалізоване відділення та відповідне обладнання. Якщо буде належне фінансування - вирішимо й цю проблему. Адже саме завдяки визнаній професійності нашого персоналу відповідними рішеннями заклад перейменовано в Закарпатський обласний клінічний диспансер. У зв’язку з цим додалося роботи й моїм колегам по кафедрі професору Михайлу Бичко, доцентам Світлані Лінчевській, Івану Когутичу та й усьому колективу диспансеру, яким керує шанований усіма головний лікар Роман Соскида. - Лікування в диспансері безкоштовне? - За кордоном хворий сплачує за ліки 10-15%, а решту - держава. Знаємо, що наші люди бідують. Тому як депутат обласної ради постійно прошу виділити гроші на медицину. Дехто просто не розуміє, що прошу не для себе, для хворих. За достатнього фінансування - лікуємо безкоштовно. - А чому поруч із диспансером церква і… кладовище? - Поруч із нами греко-католицька та православна церква. Це приємний момент і для нас, і для хворих вірян. Кладовище, де поховані вояки Першої світової війни, було біля дороги, потім його перенесли ближче до церкви, яка поруч із диспансером. От і вийшло, що хворий із балкона бачить не тільки гори, а й могили. У психологічному плані це дуже погано. Сум, тривога, страх - це його й наші вороги. Про місце перенесення кладовища з лікарями ніхто не радився. - Чи болить серце у професора Рішка? - Болить, коли бачу і знаю, що можемо більше допомогти хворому, але з причини недостатнього фінансування безсилі. На жаль, тільки тепер, коли до нас прийшов "свинячий” грип, звертають увагу, чого не вистачає в лікарнях. Хіба про це ми не казали чиновникам раніше? - Чому біля дверей вашого кабінету постійно черга? - Щодня оглядаю 30-40 хворих стаціонару і стільки ж амбулаторних. Офіційний день прийому в мене - понеділок, але коли вільний, приймаю всіх бажаючих. Ну ось при вас до мене прийшла жіночка з Міжгір’я. Я не можу їй сказати, що нині неприйомний день, що зайнятий, бо даю інтерв’ю. Може людина останні копійки витратила на дорогу. - Певно зараз на громадську роботу часу не вистачає… - Це так. Але наше обласне товариство терапевтів та кардіологів, котре очолюю, є одним із кращих в Україні. Проводимо наукову та практичну роботу не тільки в Ужгороді, а й у районах. Саме за результати роботи голова товариства та колишній головний терапевт області Василь Лях нагороджені золотою медаллю ім. М. Стражеска. - Кажуть, що ви мисливець. На кого і навіщо полюєте? - Молодим я любив бігати по лісу. Нині більше займаюсь організаційними питаннями охорони того, що не встигли знищити. Чотири роки очолював Ужгородське райміське товариство мисливців "Лісовик”, а нині - заступник голови обласного товариства. А взагалі більше полюємо не за звіром, а за здоров’ям. - Ваша родина велика? - Зараз будемо рахувати. Дві мами, двоє татусів, дві дочки, одна прабабка, прапрабабка, троє внуків, одна правнучка і праправнучка, два діди, один прадід. А всіх разом 19 чоловік, які складають 4 покоління Рішків. Багато? А я знаю ще більші родини! - У політиці, футболі й жінках розуміються всі чоловіки. А як ви? - Як і всі! Але!.. Лікарі не повинні займатися політикою, а мають лікувати людей. Кожному слід робити те, чого держава його навчила. У футболі я не спеціаліст, але спорт люблю. Жінок у нашому колективі багато, шаную кожну. Та якщо вона ще і професіонал своєї справи - скидаю перед нею капелюха. Ну, а добре розумію і люблю колишню ученицю 10 класу СШ № 1 Олю Бокотей, у котру учнем закохався по самісінькі вуха. Результат позитивний. Разом вступили на медфак, стали лікарями, одружилися. Згодом Ольга Іванівна, яка вже понад 30 років працює лікарем станції швидкої допомоги, подарувала мені трьох донечок. Старша Мар’янка - рентгенолог, середульша Наталка - лікар кардіодиспансеру, а наймолодша Оля працює в суді. Потім уже вони подарували мені з бабусею двох онучок і двох онуків. - А тому ваше улюблене свято - 8 Березня… (Сміється). - Натяк зрозумів. Але уявіть собі, скільки подарунків я отримую на День захисника Вітчизни! Таке не кожному дано! - З чого складається трилисник вашого життя? - Філософське питання… Трилисник мого життя - це медицина, наука і любов. Але понад усе - любов. Без любові до людей не досягнеш успіхів у лікуванні, наука не віддасть тобі сторицею і ніколи не відчуватимеш, що ти потрібен сім’ї. Без любові людина не живе, а просто існує. P.S. Редакція газети "Ужгород” щиро вітає професора М. Рішка із 55-річчям і бажає міцного здоров’я, плідної роботи та сімейних радощів. Мисливська усмішка від професора М. Рішка Полюючи на ведмедя, мисливець натрапив на барліг. Увійшов до нього і, побачивши маленьке ведмежатко, запитав: "Нянько з мамкою дома?”. "Неє!” - почув у відповідь. "Тоді лізь у міх!” - наказав мисливець. Ведмежа заплакало й заревіло: "Ді-ду! Вставай!.. Мене вуйко забрати хоче!”. Володимир ТОВТИН, Ужгород | |
|
| |
| Всего комментариев: 0 | |