Треба зазначити, що від початку незалежності в Україні мовне питання із царини лінгвістичної перейшло в площину політики. Та на початку 90-х років навіть і політики ще не було, а була політична клановість. Мова для «кланової політичної еліти» – зручний предмет маніпулювання: за мовним питанням можна сховати питання політичні, фінансові, економічні…

Ситуація в Україні початку дев’яностих була дуже нестабільною: нерозуміння історичної перспективи внаслідок винищеної історії і самих категорій історичної свідомості, економічна криза, культурний занепад, «розгул» демократії – усе це дало підстави для утвердження пострадянської стагнації. Це призвело до того, що сьогодні (за умов панування ліберальної демократії та нівеляції національної свідомості) ідеальний час розв’язати іншу мовну проблему: захистити «пригноблювану» в Україні російську мову, надавши їй привілейованого статусу, розмахуючи Хартією про endangered languages. Але саме слово endangered таке незрозуміле і небезпечне, перекладають і витлумачують, кому як заманеться.

Представник київської соціолінгвістичної школи Лариса Масенко в праці «Мова – суспільство: постколоніальний вимір» цитує польського дослідника Є.Велюнського: «Немає двомовних народів – так само, як немає дитини, в якої було б дві біологічні матері». Поширення двох мов в одній країні – джерело постійного дискомфорту й напруження. Витіснення національної мови чужою перетворює народ на аморфне населення з меншовартісною домінантою.

І досі залишається актуальним застереження Івана Дзюби: «Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України – всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу».

Але, крім заскорузлої ритуальності, у нашому суспільстві таки дещо змінилося. Тепер маємо навіть рімейки національного гімну у виконанні сердючкоподібних.

Сучасна мовна політика має створювати передумови для того, аби мовне панування могло реалізуватися повноцінно. Не можна забувати про основний мовнополітичний крок, який має зробити кожна суверенна держава.

Історія української мови ХХ сторіччя перебуває під знаком свідомого, спланованого лінгвоциду внаслідок політики зближення російської та української мов. Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утвореннях, багатонаціональних державах, де скупчуються інтереси панівного та поневолених народів.

Професор Київського міжнародного університету, мовознавець Іван Ющук зазначає: «Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття «рідна мова». Згідно з новим визначенням ЮНЕСКО, «рідна мова» – це мова національної культури, тої, до якої належить людина. Асимілювати народ – це змусити його відмовитися від мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити перестати бути собою, уподібнити до народу-колонізатора й злити з цим народом. Урешті-решт, це спотворить автохтонну мову та витворить піджив або й креол, а головне, усі зміни окошаться в свідомості людини. Результат – етноцид, винищення з коренем історичної групи людей, а разом із ними – історію, традиції, культури.

Викривлену, пошкоджену національну самоідентифікацію значної частини українського народу породжує не тільки недостатня обізнаність із власним історичним минулим, а й викривлена мовна ситуація, що масово продукує тип конфліктної свідомості й поширює явище, що в науці має назву «ненависть до самого себе» або «самоприниження».

Б.Антоненко-Давидович писав: «Мова – тонкий інструмент. Однією мовою, незважаючи на її красу чи милозвучність, можна і «полову віяти», і «святий вогонь викрешувати». Усе залежить від того, хто вміє володіти цим чарівним інструментом. В одних устах вона звучить такою силою, що, кажучи словами Івана Франка, «мов трубою, мільйони зве за собою», в інших – тільки ріже слух, вона – мов те лушпиння без животворного зерна… Розмовляти сучасною мовою свого народу, мати високий рівень культури власної – це не тільки показник інтелектуального розвитку особи, а й її обов’язок».

За мовними проблемами сьогодні – абсолютно інша площина, глибока й фатальна. Маємо в Україні великий відсоток тих, кого можна виокремити в категорію «радянськосвідомих» або «москвосвідомих». Це люди, мислення яких – у минулому; воно чинить опір новим історичним процесам. Але «московський вітер» – це агресія, позбавленість модерного бачення культури, готовність за будь-що винищити те, що є іншим. Але чи розуміють українські «москвосвідомі» власну належність до «своєї» російської культури? Російська мова для них – це вже не засіб самоідентифікації, а спосіб безкодового, поверхового спілкування та психологічного реваншу.

Цілком очевидне, «суржикове населення» – явище небезпечне насамперед для себе. Мовлення – це прояв свідомості, поєднання й розташування нейронів у корі головного мозку. Воно відбиває психологічний стан людини, показує її рівень культури, духовності, свідомості. Суржик – це стан свідомості, відбитий на нейроструктурах кори мозку. Отже, ця проблема – психічна, психологічна, гуманітарна… Спроба через лоботомізований покруч захистити себе від України апріорі перетворює людей на пітекантропів ХХІ століття.

Проблема мови в Україні – це теоретична проблема визначення ціннісних орієнтирів сучасної людини. У пострадянському просторі маємо хаотичну проліферацію інтерпретацій демократії на тлі або повільного (як в Україні) шляху до можливої демократії, або (як у Росії чи Білорусі, уже не кажучи про центральноазійські держави) неприхованого повернення до радянської моделі централізованої влади. Для когось демократія – це рівність та відповідальність, а для когось – «вседозволеність» і наміряний простір для плебейських самовиявів. У нашому випадку йдеться про «вчорашню» модель демократії на нигах, достосовано до пострадянської риторики у відповідності до «міжнародних стандартаів».

Україна сьогодні має бути вікном у всесвіт європейської свідомості. Але покоління, яке у своїй свідомості тримає імплантант радянської системи, не може здійснити гуманітарної трепанації самостійно. Воно потребує української історії естетики, але наразі є тільки потужний вислів «московський вітер, що живиться фінансовою підтримкою тих, для кого Україна з її майбуттям нічого не варта».

 Юрій ШИП, письменник:

Іван ТУПИЦЯ, PRESS-КАРПАТ