Не туди повів? За п‘ять років після Помаранчевої революції Віктор Ющенко не спромігся провести необхідні реформи, віддаючи перевагу питанням історії. І можливість усунути чинного президента від влади мирним шляхом – чи не єдине його досягнення. Тепер українці стоять перед складним вибором 7 лютого. У Тимошенко є шанси випередити Януковича, однак голосування за неї водночас і більш ризиковане –йдеться у статті в британському тижневику The Economist.

Вибори президента демонструють, що Помаранчева революція «видихлася» – незалежно від того, хто зрештою переможе.

3 грудня 2004 року радісний натовп заполонив вкритий снігом київський Майдан Незалежності, розмахуючи своїми помаранчевими стягами і вітаючи судове рішення про скасування сфальсифікованих результатів виборів президента України, проведених двома тижнями раніше. Вони кричали і танцювали – а світ не міг відвести очей від українського народу, який пробудився, щоб відстояти свою свободу.

Через декілька днів їхній герой Віктор Ющенко, обличчя якого було спотворене загадковим отруєнням, пообіцяв зміни. «Від сьогодні в Україні все зміниться. Впродовж 14 років ми були незалежними, але не були вільними… Ми повинні закотити рукави і чесно працювати з ранку до ночі заради цієї країни». Він пообіцяв, що бандити сидітимуть у тюрмах, чесні чиновники прийдуть на зміну корупціонерам, а судді більше не братимуть хабарів – і що через п’ять років українці пишатимуться своїми здобутками. Україна тоді стала популярною в усьому світі.

Тепер весь цей ентузіазм перетворився на втому. Недостатньо реформована економіка балансує на межі державного дефолту, жодного верховенства права, суди так і залишаються корумпованими, а парламент нагадує торговельний майданчик бізнесових магнатів, де укладаються угоди, а місця купуються й продаються. У квітні 2005 року 53% українців стверджували, що їхня країна йде правильним шляхом. Тепер 81% переконані, що вона прямує не в тому напрямку. Україна посіла 17-те знизу місце в останньому глобальному рейтингу економічної свободи, опинившись нижче за Росію і Білорусь.

Завдяки виборцям провал пана Ющенка і його команди не дискредитував саму ідею демократії, як це сталося в Росії в 1990-х роках. У першому турі виборів пана Ющенка безцеремонно викинули з гри – він набрав лиш трохи більше 5% голосів. Віктор Янукович, лиходій 2004 року, набрав 35%, а прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, яка в 2004 році запалювала натовп, але потім розсварилася з паном Ющенком, – 25%. Тепер двоє лідерів зустрінуться 7 лютого в другому турі.

Україна, як завжди, розділена: російськомовний схід і південь підтримують пана Януковича, центр і захід – пані Тимошенко. Єдиний політик, якого непогано підтримують по всій країні – Сергій Тігіпко, колишній банкір, який в 2004 році керував штабом пана Януковича, але потім відійшов від нього. Його виборча кампанія була найкращою, він отримав 13% голосів попри, чи, можливо, завдяки, своїй відсутності в політиці впродовж останніх п’яти років.

Те, що непопулярного чинного президента можна мирним шляхом усунути від влади, є досягненням Помаранчевої революції. Проте вільні (і часті) вибори в Україні не приносять ні доброї влади, ні стабільності, чим і пояснюється похмурий настрій виборців. «На цих виборах мало було віри, надії, любові, ненависті, відданості чи запалу. На їх місце прийшли жаль, інертність, втома, байдужість і депресія», – нарікає український тижневик «Дзеркало тижня».

Після драми Помаранчевої революції, розчарування було, мабуть, не уникнути. Проте неспроможність «помаранчевого» табору дотриматися своїх обіцянок просто вражає. Часто в цьому звинувачують пастку, що її в 2004 році влаштували вороги Ющенка, які добилися змін у Конституції. Відповідно до них, виконавчу владу було поділено між президентом і парламентом. Проте ці зміни набрали чинності лише через 15 місяців. На початку 2005 року руки Ющенка не були зв’язані, і він мав високий рейтинг. «Він міг зробити будь-які реформи: ми б його підтримали. Проте він змарнував цю нагоду», – скаржиться водій вантажівки з Західної України.

Навіть прихильники пана Ющенка тепер кажуть, що він виявився слабким і не мав ні плану дій, ні сильних радників, щоб відстоювати реформи. Він знищив бюрократичну машину свого попередника Леоніда Кучми, проте нічого не збудував навзамін. Бандити покарані не були; друзі-бізнесмени отримали вигідні угоди. Зробивши пані Тимошенко прем’єр-міністром, він відразу ж почав її дискредитувати. У 2006 році, коли Росія перекрила поставки газу, він прийняв тіньову схему газової торгівлі, яку розробили його попередники.

На межі

Коріння негараздів України не обмежується лише слабкістю пана Ющенка чи популізмом пані Тимошенко. Країні бракує сильної еліти чи досвіду державності. У новітні часи, окрім короткого періоду одразу після більшовицької революції, Україна ніколи не була незалежною країною. Більшу частину своєї історії вона провела під правлінням Росії, Польщі чи Австро-Угорщини. У 1991 році вона здобула незалежність лише завдяки розвалу Радянського Союзу. У своїй книзі «Несподівана нація» Ендрю Вілсон, історик і аналітик Європейської ради із зовнішніх відносин, стверджує, що «вона виникла радше випадково, ніж за якимось задумом». І, як і в інших частинах колишнього Радянського Союзу, незалежність з самого початку не принесла ні економічної лібералізації, ні зміни правлячої верхівки.

Наприкінці радянської ери сподівання на незалежність України плекала лише група дисидентів – письменників та інтелектуалів. Їх популярність була меншою за силу КДБ: аж половина всіх політичних в’язнів Радянського Союзу – вихідці з України. Коли націоналістичному рухові дозволили знову вийти на поверхню наприкінці 1980-х років, він настільки ж був зосереджений на відновленні української культури і мови, як і на демократії та ринкових реформах. По суті, націоналісти добилися угоди, за якою комуністи погодилися на незалежність, проте отримували дозвіл зберегти свою владу і активи.

У 1991 році останній комуністичний лідер Леонід Кравчук став першим президентом держави і не мав жодного уявлення, як керувати економікою. «Україна годувала весь Радянський Союз, і ми подумали, що коли станемо незалежними, то будемо багатими. Ніхто не розумів ринкової економіки», – каже він. У 1993 році почалася гіперінфляція, Україна зазнала одного з найболісніших обвалів ВВП, якого не довелося пережити жодній іншій країни в мирний час. На відміну від Росії і Польщі, при владі в Україні не було ліберальних економістів, а натомість – «постійний калейдоскоп кланів, тіньового бізнесу і старих номенклатурних інтересів», – стверджує пан Вілсон. Америка і Захід зосередилися на тому, щоб позбавити Україну від ядерної зброї і мало звертали уваги на економіку. Полишені діяти на власний розсуд, політики збудували корпоративістську, ренто-орієнтовану державу.

Пану Кучмі, якого було обрано в 1994 році, принаймні вдалося стабілізувати економіку. У 1996 році разом із паном Ющенком, спочатку головою Нацбанку, а пізніше прем’єр-міністром, він ввів національну валюту і розпочав приватизацію. Проте реформи зупинилися, і Україна перетворилася на напівавторитарну державу. А потім пан Кучма перегнув палицю, спробувавши зробити пана Януковича своїм «помазаником».

Помаранчева революція не була спрямована проти пана Януковича особисто, а проти ідеї такої передачі влади. Крім того, це була революція проти клептократичної системи, яка гальмувала розвиток країну, залякувала опонентів і вбивала журналістів. Середній клас України, стомлений від безладу, довірив пану Ющенку знищити цю систему. Проте «перший справжній український президент», як називав себе пан Ющенко, виявився надто зацикленим на минулому.

Замість того, щоб керувати країною, він спробував підняти національну свідомість, пропагуючи українську мову і намагаючись переписати історію. Це не надто сподобалося російськомовному сходу, не кажучи вже про Крим, який ще досі повноцінно не інтегрувався в Україну (і де розташований Севастополь. Тут базується Чорноморський флот Росії, термін дії орендної угоди збігає в 2017 році). Пан Ющенко виступив проти російської версії історії, але й сам виявився заідеологізованим. Він наполягав на тому, щоб голод 1932-33 років, спланований нещадне винищення селян Сталіним, визнали геноцидом, – попри те, що він торкнувся всього Союзу.

Ющенко мало говорив про темні сторінки в історії самої України, зокрема і співпрацю з нацистською Німеччиною та роль Української допоміжної поліції в Голокості. Наприклад, в Івано-Франківську, де було вбито близько 100000 євреїв, влада звела пам’ятник 27 українським повстанцям, яких вбили нацисти, але на місці масових поховань євреїв немає навіть меморіальної дошки. Антисемітизм не те що процвітає, але некоректне тлумачення історії частково винне в тому, що Надія Матейко, яка вивчає мистецтво в Коломиї, так каже про пані Тимошенко: «Я не хочу, щоб ця єврейка була президентом моєї країни. Це не їхня земля». (Причому пані Тимошенко навіть не єврейка).

Історія мало чим може зарадити бідному населенню Західної України, де часто основним джерелом доходу є гроші, прислані з-за кордону нелегальними робітниками. Через п’ять років після Помаранчевої революції сподівання на динамічну й сучасну Україну ні до чого не привели. Зараз багато кому подобається пан Тігіпко, який відмовляється підтримувати будь-кого з кандидатів-лідерів. Українцям доведеться вибирати з двох знайомих облич: пана Януковича або пані Тимошенко. Це як вибір «між чумою і СНІДом», – каже Юлія Мостова, редактор «Дзеркала тижня».

Пан Янукович – плоть і кров кланової системи. Він народився в бідній робітничій родині в центрі вугільної індустрії, Донецькій області, і рано осиротів. У віці 20 років він вже мав дві судимості за насильницькі злочини. Наприкінці 1990-х він став губернатором Донецької області і подружився з Рінатом Ахметовим, тепер – найбагатшим металургійним магнатом України. Коли почалася Помаранчева революція, пан Янукович і його прихильники привезли з Донецька загрозливої зовнішності «пацанів» на противагу «помаранчевому» натовпу.

На виборах 2004 року пана Януковича підтримував тодішній президент Росії Владімір Путін, який поквапився передчасно привітати його з перемогою. Можливо, Кремль очікував брутального розгону натовпу, але пан Кучма не санкціонував застосування сили. Навіть сьогодні пан Янукович не розкаюється: «Фальсифікацій доведено не було. Те, що сталося в Україні, ніколи б не сталося в цивілізованій країні. Це були не вибори – це був переворот», – нарікає він. Попри роботу американських політтехнологів над паном Януковичем, він не позбувся іміджу жорсткої людини, який не вміє висловлювати свої думки.

Однак таврувати його «проросійським кандидатом» – неправильно. Він представляє російськомовний схід, але не надто обстоює інтереси Росії, натомість ревно відстоюючи інтереси таких магнатів, як пан Ахметов. А панові Ахметову хочеться політично і економічно стабільної України. Проте дехто з команди Януковича довіри не вселяє. Серед них колишній міністр фінансів Микола Азаров, автор репресивного податкового кодексу, та творці схеми тіньової торгівлі газом з Росією. Пан Янукович прагне переглянути чинний газовий договір, який виключає участь сумнівних посередників.

«Газова принцеса»

І все ж, багатьох бізнесменів турбує популістка пані Тимошенко. На зорі своєї кар’єри вона була відома як «газова принцеса». Вона заробила гроші, очолюючи «Єдині енергетичні системи України», посередницьку газову компанію, яка від колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка отримувала вигідні контракти. Лазаренко володів часткою компанії, а в 1999 році був заарештований та потрапив до американської в’язниці за відмивання грошей і шахрайство. Проте пані Тимошенко до цього причетна не була і в 1999 році як віце-прем’єр-міністр скористалася своїм досвідом, щоб очистити енергетичний бізнес. (За ці зусилля її навіть на декілька місяців посадили до в’язниці).

У 2004 році її харизма і енергійність запалили Помаранчеву революцію, однак, ставши прем’єр-міністром в 2005 році, вона виявила тривожний популізм, намагаючись регулювати ціни на м'ясо і бензин та обстоюючи державний контроль над командними висотами в економіці. Крім того, вона розізлила деяких олігархів, давши задній хід у непрозорій приватизації великого металургійного комбінату, продавши його в шість разів дорожче. Та коли її було звільнено, «помаранчева» коаліція розпалася.

Через два роки вона повернулася як прем’єр-міністр і зуміла знищити «РосУкрЕнерго», найбільшу і найбільш тіньову газову компанію-посередника. Однак уряд не зрушив уперед з іншими реформами. У цьому вона звинуватила Ющенка, який накладав вето на багато її рішень. Потім вона спромоглася отримати пакет допомоги від МВФ, не виконавши вимоги фонду про підняття цін на газ і скорочення державних видатків.

За словами Віктора Пинзеника, який минулого року подав у відставку з посади міністра фінансів, не зумівши зупинити ухвалення заздалегідь нереалістично бюджету, «гроші МВФ виявилися не порятунком, а випивкою для похмілля». За його словами, у 2009 році, коли економіка скоротилася на 15%, бюджетні видатки зросли на 35%. «Криза дала нам нагоду реформувати економіку, а ми її змарнували». І все ж, маніпулюючи даними і бюджетними видатками, пані Тимошенко змогла здебільшого зберегти свою політичну підтримку.

Є щонайменше дві причини, чому, попри відставання за рейтингом, вона може виграти 7 лютого. По-перше, вона набагато розумніший і привабливіший політик, ніж Янукович, який повільно думає і не може зв’язати докупи двох слів. («Її професія – гарно говорити і брехати, я так не можу», – визнає пан Янукович). По-друге, схоже, вона більше прагне влади, ніж пан Янукович, який любить полювання і теніс так само, як і політику. «Пріоритет Тимошенко – будь-якою ціною опинитися при владі. Принципи – на другому плані», – каже пан Пинзеник.

Однак це може зробити голосування за неї більш ризикованим. Її виборча кампанія будувалася на основі слогану про удар проти олігархів, і Тимошенко доведеться продемонструвати приклади. Водночас вона намагалася переконати і переманити на свій бік таких людей, як пан Ахметов та ще один магнат Віктор Пінчук. Можливо, вони не захочуть ставити під загрозу свої статки, виступаючи проти Тимошенко. Небезпека полягає в тому, що вона намагатиметься максимізувати свою владу, а не відстоювати реформи і посилювати інституції, які могли б контролювати її амбіції.

Їй, безперечно, вдалося порозумітися з чинним прем’єр-міністром Росії паном Путіним, який заявив, що може з нею працювати. Її фінальна тригодинна прес-конференція перед першим туром, яка транслювалася по телебаченню, мала відтінок «путінізму». З легкістю можна уявити, як вона укладає з паном Путіним шахраюваті угоди в обмін на допомогу росіян втриматися при владі. Аналогічно, не турбує її сумління і з приводу підбору союзників. Одним із них вважають Віктора Медведчука – сумнозвісного главу адміністрації президента Кучми. Медведчука звинувачували в залякуванні журналістів і бізнесменів. Пан Медведчук, який попросив пана Путіна стати хрещеним батьком його дитини, – бажаний гість у Кремлі.

Проте Україна – не Росія, а пані Тимошенко – не пан Путін. Вона не працювала в службі безпеки. Їй доведеться мати справу з регіональним розколом, внаслідок якого централізація влади видається в Україні проблематичною. Демократичні сили стали сильнішими, а критика Заходу має більший вплив, ніж в Росії. Крім того, низька довіра виборців і плачевний стан державних фінансів означають, що хто б не виграв вибори, буде обмеженим у своїх можливостях.

Економіка України втрималася на плаву завдяки грошам МВФ. Однак наприкінці минулого року МВФ заморозив свою програму через зростання бюджетних видатків. Дефіцит бюджету України сягає 12% ВВП, і країна не має жодного реального способу його покрити. Пан Пинзеник підрахував, що до весни в України не залишиться коштів для виплати пенсій і зарплат. Можливо, це нарешті змусить сварливих політків діяти.

Тому, хто переможе 7 лютого, доведеться підняти дуже занижені ціни на газ для населення і різко скоротити державні видатки. Йому чи їй доведеться приборкати бюрократію і сподіватися, що український бізнес витягне країну з цієї прірви. Україна може спокуситися думкою попросити в Росії допомогу, а Росія може спокуситися думкою її надати, щоб отримати більше впливу. Після 18 років незалежності найбільша загроза України – її неспроможність до самоврядування. Вибори напружені, а країна не може собі дозволити знову зайти в глухий кут.

Оригiнал матерiалу:
http://www.economist.com/world/europe/displaystory.cfm?story_id=1…