Кажуть, що мовне питання – не з найбільш нагальних. Та, судячи з того, які пристрасті навколо нього нуртують, воно є ключовим. Або його таким роблять.

У 90-х почалося масове віддавання російськомовних дітей в українські школи – з остраху перед «бандерівцями». Потім острах минув, і бійці пішли на барикади – з’явилося поняття «рятуватися від мови». Найдивніше то було чути саме від «мовників» – учителів іноземних мов: «Мене рятує те, що я говорю по-англійськи (по-французьки тощо)». Тут доречні слова з народної пісні – «одур голову бере»: філолог рятується від мови! Тобто, зважаючи на багатовікову наругу з української, може, й не так дивно. Якось, понісши ремонтувати взуття, я звернула увагу приймальника на «по-китайськи» написане оголошення в майстерні (слово російською, слово українською), й у відповідь почула: «Ну, для сапожника то нормально». Ну, може. Але для філолога з вищою лінгвістичною освітою – аж ніяк. Він мав би й сам зацікавитися новою для нього мовою (та якою ж новою, коли в Україні живе), і учнів зацікавити! А от рятуватися від мови для філолога – протиприродньо.

Завзятості «рятувальникам» може додати приклад – отой самий, що є заразливим – телевізійний виступ депутата-«регіонала» Царьова, який намагався повідомити на всю країну, що в Європі почали розуміти: в Україні «насаждается нетерпение» (?? – Н.Д), і що йому не дають тут «пользоваться русским языком». Він із депутатом Колесниченком, мовляв, Європі про це наябедничав. А депутат Колесниченко додав, що оскільки в наших школах викладають українською, то Україна дебілізується, бо їй насаджують чужий спосіб життя.