Коли  головний редактор «НЕДІЛІ» Михайло  Носа зателефонував мені з пропозицією  від газети і Українського журналістського  фонду взяти участь у фестивалі  короваїв на Волині, я відверто кажучи, завагалась. Однією з причин були чисельні пересадки з потяга на потяг. Остаточне  рішення прийняла, коли ознайомилася із програмою перебування, яка передбачала  і відвідання музею-садиби Лесі Українки. З усіх поетів та письменників, яких вивчала у школі та університеті, найбільше припала до душі творчість  Лесі Українки.

Читаючи її «Лісову пісню», я була впевнена, що поетеса бувала у наших малораковецьких лісах – настільки описане нею співпадало. Пригадую, учитель української мови та літератури розповідав, що Леся малою застудилася і хворіла, певний час була навіть прикутою до ліжка. Я дивилася на фото Лесі і не вірила вчителю. Я думала, що хворіють і помирають тільки старі люди. А Леся була гарною, молодою. Тоді, у підлітковому віці, у мене виникло бажання побачити ту місцевість, де вона зростала, ходила, творила. 

Доторкнутись  до історії

Організатори  зустрічають журналістів з цілої  України на залізничному вокзалі  у місті Ковель оригінально –  кожному дарують по кілька гілок  різнокольорових хризантем. З хорошим  ранковим настроєм відвідуємо пам’ятник  Тарасу Шевченку, який встановлений в  однойменному парку на березі річки  Турії. Проїжджаємо центральною вулицею імені Лесі Українки, у парку встановлений їй пам’ятник. Наш гід Петро зауважує, що поетесу в цьому краї шанують - у кожному місті головна вулиця названа на честь неї.

За півгодини  ми у Колодяжному. На території музею-садиби Лесі Українки є три будинки, на клумбах квітнуть чорнобривці, хризантеми, довкола ростуть яблуні, горіхи, розлога груша. Таємничість, казковість… Мені здається, що до нас із-за дерев вийде сама Леся у віночку з живих квітів та намистом  разом зі своїм Лукашем, Мавкою та іншими героями, радісно обніме кожного і запросить до своєї оселі. 

Ат –  ні. Біля пам’ятника Лесі нас зустрічає  завідувач музею-садиби Лесі Українки у Колодяжному Віра Комзюк. Каже, що екскурсію проводить упродовж півтори-двох годин. Від такої новини наша група важко зітхає.

- Якщо  поспішаєте, то можу на півгодинки зменшити, - стинає плечима.

Відверто  кажучи, з музейними експозиціями я люблю знайомитися сама, бо монотонні  без емоцій завчені фрази екскурсоводів  годі вислухати. На щастя, побоювання колег  та мої були передчасними. Пані Віра виявилась справжнім асом у своїй  роботі. Про Лесю та родину Косачів  розповідала з таким запалом, гордістю, що ми забули про втому  з нічного потягу. Як кажуть, калап долу! Додам, Віра Комзюк працює у музеї 30 років і цілком заслужено отримала звання «Заслужений працівник культури України» та стала кавалером Ордену княгині Ольги. За її словами, Лесин музей-садибу впродовж року відвідує 30 тисяч чоловік, працівники проводять до 1300 екскурсій. Для екскурсоводів та науковців така кількість – велике навантаження, у два-три рази. Квиток для дорослого коштує 10 грн., для учнів та студентів – 5. Майже двогодинна екскурсія для групи коштує 50 грн., а для групи з учнів та студентів – тільки 30 грн.

- В Україні  є чотири музеї Лесі Українки  – в Новоград-Волинському, Ялті, Києві та Колодяжному, - нагадала екскурсовод. - Я не хочу применшити ролі Новоград-Волинського, де Леся народилася, чи Луцька, де жила, чи Гадяча, де народилася її мама і деякий час жила з чоловіком Петром Антоновичем. У Колодяжному родина Косачів прожила більше півстоліття, причому у власному будинку, бо до того жили у приватних хатах. 25 років зі своїх 42-х Леся прожила у нашому селі. Тут формувався її світогляд, тут вона написала найкращі свої твори, у тому числі і «Лісову пісню», у чому сама зізнавалася.

Синьоока  Волинь запрошує туристів

Так називають  цей край. Тут є 130 річок, струмочків та 220 озер та озерцят. Найвідоміші з них – Шацькі озера, відпочивати та оздоровлюватися на яких люблять не тільки українці, а й примхливі іноземці. Серед озер за розмірами та популярністю виділяється озеро «Світязь», яке називають «Українським Байкалом». Ми поселяємося на турбазі «Фенікс», що знаходиться на самому березі Світязя в урочищі Гряда смт Шацьк. У сучасно оформлених дерев’яних будинках з круглого бруса відчувається солодкий аромат сосен.

Швиденько ідемо до озера. Плесо, захід сонця  – краса незабутня, як і холодрига страшна, яка пронизує тіло. Не знаю, що на редактора «Нової вінницької газети» Тараса Борисюка більше вплинуло – краса, чисте озеро, що аж дно видно, чи напередодні випита горілка, - але він роздягнувся до трусів і заплив на кілька десятків метрів, що ми аж захвилювалися. Благо, Тарас повернувся живим, бадьорим. 

Господиня «Феніксу» Віра Чайковська на прес-конференції  розповіла, що наразі всю енергію  спрямовує на розвиток місцевого  туризму, бо бачить цю галузь перспективною  для Волині, як і для України  загалом. 1020-річний княжий Володимир-Волинський, у якому живе із сім’єю, хоче перетворити  у казку, аби у тій казці  жилося-булося не тільки місцевим, а й гості були у захваті і горіли бажанням ще і ще раз приїхати сюди із друзями, знайомими.

- Я –  депутат третього скликання, голова  бюджетної комісії Володимиро-Волинської  міськради. Від мене мало що  залежить, бо у нас вічний мер  – четвертий термін уже відбуває, - іронізує Віра Анатоліївна. –  Пишу програми, пояснюю: аби у  наш край пішли потоки туристів, треба вкладати інвестиції, підтримувати  тих людей, які роблять добрі  справи, аби привернути увагу  іноземних туристів. Але мене  не хочуть чути. Цього року  «Фенікс» прийняв 946 туристів, з  них 102 – іноземці. Мушу сказати  і про таке. У травні 2006 року  мене скручували, щодня на «Феніксі»  було по 20 чоловік з прокуратури,  різних інстанцій, а у вересні  дали державну нагороду – я  стала Почесним працівником туризму.  Хіба це нормально? 

Вечеря  у «Феніксі» пройшла у стилі  українського весілля із усіма звичаями та традиціями. Наречені одягнулися у  національні строї, були схожі на Лесених Мавку і Лукаша. Черева гостей пучило не тільки від дотепних жартів, історій-гуморесок вокально-інструментального ансамблю Володимир-Волинського Будинку культури «Барви Волині», а й від смачних наїдків, міцних напоїв, а базу відпочинку трусило від запальних українських танців. Звичайно ж, не обійшлося без танцю молодої. По номерах весільні гості розійшлись далеко за північ і ще довго ділились враженнями від проведеного вечора. 

- Про  Західну Україну в нас було  зовсім інакше уявлення. Ми знали,  що тут живуть націоналісти, бандерівці, а побачили, що це край добрих  і щирих людей, які зберігають  традиції українського народу, - зізнались колеги із Східної  України.  

На  митницю – з  короваєм

Весілля – весіллям, а на Волині – все  за графіком. О сьомій ранку снідаємо і їдемо на Ягодинську митницю. Дорогою представник Журналістського фонду Мар’яна Ефендієва просить журналістів ставити питання керівництву змістовні і лаконічні.

- Митниця  – це не те місце, де можна  жартувати. Аби нам дозволили  побувати на митниці і зустрітись  з начальством, довелось написати  десятки листів і отримати стільки ж печаток. На це пішло аж два місяці і було задіяно багато людей, - повідомила Мар’яна.

- На  митницях України працює 18 тисяч  чоловік, у тому числі 490 на  Ягодинській. Сьогодні ми не будемо говорити про корупцію та проблеми на митниці, а про здобутки. Ягодинська митниця є не тільки найбільшою в Україні, а і найбільшим платником податків, -  прес-секретар митниці Світлана Федонюк ініціативу взяла у свої руки. – Сім років працюю тут, за фахом журналіст. Знаю із досвіду: якщо ти не будеш говорити про себе добре, то про тебе розкажуть правду. Тому журналістам завжди іду назустріч, сприяю в отриманні інформації. Цього раджу дотримуватися і своїм начальникам, прес-секретарям інших прес-служб, з якими співпрацюємо. 

Начальник Ягодинської митниці Василь Шайда був небагатослівним. Сказав, що це – найпотужніший пункт пропуску в Західному регіоні. Додав, що, згідно з Митним кодексом, керована ним установа дотримується відкритості і прозорості.

Начальник прес-служби Луцького прикордонного  загону Олег Личковський похвалився, що люди більше задоволені роботою української сторони, аніж польської. Наразі пункт пропуску розбудовується, покращуються умови щодо перетину кордону громадянами, підготовка до Євро-2012 іде повним ходом. У цьому мали можливість переконати журналісти самі – для нас була організована невелика екскурсія по митниці. Аби не втомлювати читачів, решту офіціозу опущу.

У Журфонді існує традиція: журналісти привозять із собою сувеніри, які презентують їхній регіон. Митникам пощастило – окрім сувенірів з Полтавщини їм дістався і весільний коровай. Тарас Борисюк так достаростувався, що забув порізати коровай. Такому подарунку Шайда щиро зрадів.

- Як  пахне, - затягнувшись ароматом весільного  хліба сказав Василь Васильович.  

У Світлани запитала, чи її начальник, бува, не із Закарпаття, чи, можливо, у цьому  краї працював, бо у його вимові чутно  закарпатську говірку. (Упродовж останніх років не висвітлюю роботу Закарпатської  митниці, тому і не стежу за кадровими  рокіровками її працівників, пр.. авт.. Т.Г.).

Під час  неофіційного спілкування, Світлана видала мене. Василь Васильович зізнався, що на Закарпатті йому добре працювалося  і про наш мальовничий край у нього залишилися якнайкращі враження. Підійшовши до мене з чаркою, сказав: «Айно». Колеги-сусіди почали стверджувати, що є слово «файно», а не «айно». Мені довелось їм роз’яснювати, що «файно – то є файно, гарно», а «айно – то є айно», що означає «так». Після того, як я розповіла, що у кожному районі Закарпаття є свої мовні особливості і, до прикладу, слово «так» говорять «айно», «ай», «йо», «йов», у багатьох виникло бажання відвідати наш край, поспілкуватися з його жителями.

- Журналістський  фонд ще не був на Закарпатті, так що беріться до справи. Бажаючих є більш ніж достатньо, - зауважила пані Мар’яна. 

Коровайний  фестиваль у княжому  місті

За ініціативи засновника та головного редактора  місцевої газети «Місто вечірнє. Володимир  вечірній» Едуарда Залуського у Володимирі-Волинському торік був проведений Перший фестиваль традиційної національної культури «Українське коровай-сузір’я», який викликав у громадськості резонанс.

- Таких  короваїв, як у нас, ніде не  випікають, - розповідає Едуард Ярославович.  – Володимир-Волинський – прадавній  хліборобський край. Тут родюча  земля, багата і цікава історія,  збережені народні звичаї та  обряди, проживають роботящі і  гостинні люди. Тут бентежать  душу і милують зір пшеничні  поля, золотаве зерно, що переливається  в натружених долонях хлібороба, а вінцем хліборобської праці, символом миру, добра й достатку, мірилом духовності нації є духмяна паляниця на вишиваному рушнику, якою зустрічають дорогих гостей. Наш край завжди славився цікавими святковими традиціями, які передавалися з покоління в покоління, із століттями вдосконалювалися, набували нових яскравих форм та доповнень.

У кожному  місті та селі є свої, не схожі  на інші, неповторні весільні обряди випікання  короваю і святкування, які іноді  перетворюються на справжні мистецькі  дійства. Тому в мене і виникла  ідея провести коровайний фестиваль. Цього  року до спільної роботи долучилося більше людей, які мають справу до хліба  від поля до столу. Сподіваємося, що наступного року фестиваль стане  всеукраїнським.

У добру  путь. Бо ж добрим людям і Бог  допомагає. Тим паче у такій благородній  справі як пропагування любові до хліба.

У холі районного Будинку культури була виставка короваїв, вишивок, картин, сувенірів. Від тієї краси аж очі розбігалися. Я все довкола знімкувала, аби потім вдома ще раз помилуватися тією красою і показати своїм знайомим. Відвідувачів звеселяли троїсті музики, які грали біля інсценованої міні-корчмі, де наливали, пригощали. На центральній площі міста ярмаркували - продавали запашні хлібо-булочні вироби, мед, який різали ножем – такий густий, саджанці садових дерев. Все довкола пахло хлібом, всі говорили про хліб. Коровайниці розповідали журналістам, що вдалий коровай спекти не так і просто. Місити коровай для наречених кличуть тільки тих жінок, які щасливо живуть у шлюбі.

Фестиваль закінчився тригодинним гала-концертом, на якому пекли короваї, співали  українських пісень, оди хлібу  та рукам, які його вирощують, нагороджували  коровайниць, митців народної самодіяльності, дякували організаторам, спонсорам. Після  всіх пригостили короваєм.

Я, як й  інші глядачі, поверталась додому із хорошим настроєм. До речі, нікого п’яним не побачила. А свято ж!

Тетяна  ГРИЦИЩУК, Ужгород  – Володимир-Волинський – Ужгород, «НЕДІЛЯ»