Скільки їх? Один, два чи сім? Я б зупинився на п’яти головних, обравши споруди, які мають неабияке історичне значення. „Місто палаців” – непоганий додатковий бренд для Берегова, яке наразі відоме насамперед термальним басейном та винними підвалами. На жаль, із справжнім, класичним замком Берегсасу не пощастило, проте інших будівель стільки, що інші міста Закарпаття можуть по-доброму заздрити. Як водиться, кожна з них має окрему долю – декому пощастило, в декого вийшло як із життям-зеброю (за смугою білою - смуга чорна), а комусь і зовсім зле, саме час рятувати. Пропоную читачам зробити екскурсію палацами Берегова, аби трохи дізнатися про їхню історію та сучасні проблеми.

Від суду – до інституту

Найвідомішою будівлею міста, безперечно, є сьогоднішнє приміщення Закарпатського угорського педагогічного інституту ім. Ференца Ракоці ІІ, в минулому – Палац комітатского суду. Важко собі уявити, що цей архітектурний колос збудували усього за два роки. У 1907 році, після оголошеного урядом королівської Угорщини конкурсу, був обраний проект архітектора Міклоша Ібла – у стилі французського бароко. За наступні два роки (1908-1909) проект був реалізований. Австро-Угорська імперія ще не знала, що жити їй лишалося всього кілька літ, і витратилася із розмахом. Сьогодні можна дивуватись, для чого у маленькому містечку будувати такий величезний суд? Напевно, аби нагадувати маленькій людині, хто вона така в Імперії. Уявляю, з яким острахом заходив обиватель в цю будівлю, навіть якщо не був ні в чому винен, а прийшов за якоюсь довідкою (усі імперії обожнюють бюрократію). Що вже казати про винного (у задній частині триповерхового палацу розміщувалась тюрма)... В радянський час у історичній будівлі ненадовго розмістили казарму, а потім, надовго, „Завод точної механіки”. Грюкіт із вікон першого поверху може пригадати чимало берегівчан. На початку незалежності в частині палацу розміщувались кілька адміністративних установ, згодом ще й дитяча бібліотека. Демонтаж решток вмерлого заводу тривав багато років. Якось, скориставшись можливістю, я затяг всередину велосипед і прокатився периметром другого поверху – було де їздити... Кілька років тому перед  „очима” кількох теле- та відеокамер з фасаду палацу збили гіпсовий герб СРСР – сидів міцно, робочим довелося попотіти. З початку нового тисячоліття у колишньому Палаці комітатського суду розмістився єдиний в Україні угорський педінститут. Зусиллями його керівництва, зокрема, директора Ілдики Орос, зроблена велика справа із перетворення пострадянських напівруїн у корпус сучасного навчального закладу. Велика грошова допомога прийшла з Угорщини, зокрема, адміністрація вишу писала листи до угорських міст, і потім іменем  кожного спонсора були названі 77 інститутських аудиторій. З українського ж боку адекватної допомоги чекати було годі й до початку економічної кризи. Проте закордонні вливання також давно припились, і якщо всередину будівлі нині не соромно й гостей запросити, то зовнішня сторона навіює сум. Наразі хоч життю перехожих не загрожує – а було й таке, що доводилось загороджувати частину площі перед фасадом інституту, аби не потрапити під шматки штукатурки. Чи буде у найближчому майбутньому фасад найвеличнішої будівлі Берегова приведений у стан, гідний європейського міста, пообіцяти важко...

Від монастиря – до ПТУ та музею

Від найбільшого палацу міста через стародавній, півторасторічний міст, перейдемо до палацу найстарішого. Це графський двір Габора Бетлена, або, як деколи можна прочитати у довідниках чи на туристичних сайтах, Палац Бетлена. Він побудований на місці монастиря домініканців, який в ході релігійних воєн у 1573 році був зруйнований реформаторами. На фасаді будівлі вибита дата „1629” – вочевидь, тоді угорський граф Габор Бетлен добудував у Берегсасі свою літню резиденцію. То був час, коли місто належало до Трансільванського князівства, яким граф Бетлен керував з 1613 до 1629 року, до самої смерті. Вочевидь, пожити у новозведеній резиденції першому господарю не судилося. У скромному палаці відбулося чимало важливих подій. У 1686 році, під час повстання угорців під проводом Імре Текелі,  він згорів, а відбудований був Ференцем  Ракоці ІІ-м. З цього замку бунтівний князь закликав городян Берегсасу приєднуватися до антигабсбургського повстання. Програв Ракоці повстання – втратив чимало майна, в тому числі й палац, який дістався лояльному графу Карлу Шернборну-Бухгайму. Той і перейменував палац на графський двір, та влаштував в ньому мисливський будинок (регіон Берег, із невирубаними дубравами та неосушеними болотами, в ті часи кішив дичиною). В часи „Весни народів” (низки національних повстань 1848 року) у дворі-палаці розміщався сформований з місцевих мешканців загін угорської національної гвардії.

Втім, сьогодні туриста, який очікує побачити звичний йому куртуазний палац 17-го  століття на кшталт вишуканих будівель з історичних фільмів про мушкетерів, чекатиме розчарування. Графський двір має скромний вигляд, і тільки знайомий із історією та азами архітектури оцінить його одразу. Колись червона будівля навпроти стародавнього католицького собору була більш презентабельною – вищою (потім її візуально „зменшили”, насипавши поруч палацу дорогу) і з типовими для палаців опорами-контрфорсами, які знесли за радянських часів, аби не заважали проходу тротуаром. Знесення могутніх кам’яних опор одразу позначилось на стані будівлі – окрім втрати „середньовічного” образу, вона почала тріскатися.

Не надто презентабельний вигляд графського двору компенсовує його наповнення. В частині будівлі у 2002 році розмістився Музей Берегівщини (до того вона цілком належала міському професійно-технічному училищу, і зараз на значній частині графських споруд міститься ліцей сфери послуг). Ті, хто вирішить не пошкодувати годину з мандрівки містом, не пошкодують. Директор музею Іван Шепа до справи ставиться із душею, тому берегівський музей вигідно відрізняється від багатьох своїх побратимів. Тут змінюються та поповнюються експозиції, а самі екскурсії у виконанні директора відрізняються неформальним підходом до справи.

Дивне сусідство, коли половина палацу віддана під музей, а інша залишається під ліцеєм (сиріч, ПТУ) на користь історичній споруді не йде. Було б логічно й корисно для міста, аби весь комплекс споруд графського двору працював у одному напрямку – збереження та популяризації історії. В допоміжних приміщеннях (колишнє зерносховище та каретний двір) могли б розташуватись виставки класичного та сучасного мистецтва, тематичні експозиції тощо. Та про це можна лише мріяти – освітяни не бажають переселятися з графських покоїв, а керівництво міста не може їх у цьому „простимулювати”. Гірше того, кілька років тому на задньому дворі історичної будівлі, всупереч логіці, але за згоди тодішньої міськради, була зведена споруда дому „Свідків Ієгови”.  Палац не має центрального опалення (може, це й найкраще – опалювати печами більш автентично?), тільки зараз зусиллями директору музею облаштовується туалет та проведений власний водогін. Тече дах, на його заміну потрібні 60.000 штук черепиці, і бажано – старовинної, аби не зіпсувати вигляд. Про відновлення знесених контрфорсів можна лише мріяти. Цьогоріч музей отримав в оренду частину давніх підвалів, які залишилися ще з часів знесенего монастиря. У планах Івана Шепи влаштувати в занедбаних підвалах Музей вина та виноробства. Щоправда, без дегустацій вина – бо це ж таки Музей.

Замок на замку  та інші коштовності міста

Чудові дегустації могли б проводитись в іншому палаці – колишньому мисливському будинку графа Шенборна, збудованому наприкінці 19-го століття.  У 1913 році в ньому відкрили угорське державне винне господарство, яке в 1920-му перейшло у власність чехословацької республіканської спілки виноробів, а 1954-му стало Берегівським винзаводом. За радянських часів Берегівський радгосп-завод, що виготовляв марочні вина („Троянда Закарпаття”, „Променисте”, „Берегівське”) був відомий всьому СРСР. За новітніх часів відбулися малозрозумілі процеси, наслідком яких завод практично припинив діяльність (принаймні, суттєво здав позиції). У цій навколоісторичній статті недоречно розбиратися в правових та економічних колізіях щодо приватизації винзаводу. Тут прикре інше: стародавня будівля із гострою вежею, яка справляє враження справжнього середньовічного замку, нині є неприступною фортецею, яку можна роздивитись тільки з відстані. Неодноразово сам і з гостями намагався потрапити хоча б під її стіни – та де там. В останній раз охорона ввічливо порадила звертатися до директора за дозволом зайти за паркан та пофотографувати. Проситися не хотілося. Питається, чому споруда, яка має всі принади для того, аби стати одним із символів Берегсасу, залишається закритою від городян та гостей міста? Тепер навколо винзаводу жваво розвивається туристична інфраструктура, а найголовніша родзинка – закрита. Хіба власники винзаводу щось втратять, коли відкриють ворота гостям, облаштують кілька майданчиків для винних дегустацій, проведуть обрізку дерев у парку, аби палац було краще видно? 

Зворотню політику демонструють сучасні господарі іншого палацу – будинку знаменитої колись угорської оперної співачки та актриси Шарі Федак. Будинок 1912 року, з великим парком навколо, зветься палацом недарма, і в тому можна переконатися, завітавши до нього. Після Другої світової палац знаменитої пані, яка покинула рідне місто і доживала свого віку у злиднях, переобладнали у так званий санаторний дитячий садок. У дитинстві авторові довелося недовго походити до того закладу, і враження залишилися невеселі. Може, й була логіка розмістити дитсадок у будівлі з розкішним парком, але реалізація підкачала. Несвіже повітря, незручні кімнати, не пристосовані для великої кількості дітлахів – таким запам’ятався мені той ніби оздоровчий заклад. Нині у палаці розмістилося єпископство Закарпатської реформатської церкви. За словами його працівників, вони не перешкоджають відвідуванням туристами, у чому я з товаришем переконався особисто, зайшовши у незачинені вдень ворота. Парк приведений у пристойний стан, всередені будівлі відвідувачі навряд чи знайдуть щось цікаве – офісні приміщення, церковна бібліотека тощо, проте загальний вигляд палацу можуть оцінити, особливо його зовнішнє оздоблення віковою „столяркою” з масивної деревини. На пам’ять колишньої власниці на стіні будинку встановлена табличка.

Наприкінці нашої „подорожі” заглянемо до останньої з п’яти найцікавіших будівель Берегова – родового маєтку Жигмонда Перені. Знаходиться вона на околиці міста, в колишньому присілку Чопівка, що на шляху до Мукачева. За залізничним переїздом, на якому вже багато років не побачиш славетного вузькоколійного поїзда, розмістився парк із рекламним щитом „Пивбар „Підзамче”. Проте, замку там не буде. Там стоїть ззовні непримітна споруда, збудована – в це важко повірити – ще на початку 18-го століття. Історики знають, що саме тут народився найвідоміший член сім'ї Перені,  барон  Жигмонд, мученик угорської визвольної війни 1848-49 рр., страчений австрійцями. На жаль, сьогоднішій стан такої важливої пам’ятки - плачевний. Пощастило хіба підвалу – в ньому розташувався затишний пивний бар. А от решті гірше – в середині, у великій кімнаті, по суботах „зажигає” місцева дискотека, веранда з виглядом на річку захаращена, колись розкішні вікна у хитрих рамах мають неохайний вигляд, дах давно зіпсований вульгарним шифером. Якби не пам'ятний знак, який відкрили на будинку у 1999 році, то й не здогадатись, що це не сільський клуб, а стародавній маєток.  Хоча, якщо його привести до ладу, то саме з цього міні-палацу може починатись екскурсія  архітектурним Берегсасом для більшості гостей, які їдуть з боку Ужгорода та Мукачева.