У топографічних назвах цієї місцевості недарма раз-у-раз трапляється прикметник "мокрий" (Руська Мокра, Німецька Мокра, Мокрянка): тут випадає найбільша кількість опадів в Україні..

Втім, Усть-Чорна відома не тільки своїми погодними показниками: майже два з половиною століття тому, в жовтні 1775 року, цю необжиту територію почали освоювати австрійські поселенці. У наші дні австрійська "колонізація" Закарпаття потроху, але невпинно сходить нанівець.

Німецькомовний острівець

Причиною заселення усть-чорнянських земель стала гостра нестача промислового лісу в Священній Римській імперії (до складу якої входило й теперішнє Закарпаття). У 1775 р. імператриця Марія-Терезія закликала лісозаготівельників із Верхньої Австрії почати освоювати західні схили Карпат. На цей заклик відгукнулися 76 сімей (220 чоловік), які в жовтні 1775 р. вирушили в басейн р.Мокрянки. Імператриця звільнила добровольців від сплати податків, а натомість вони зобов’язалися не претендувати на повернення додому. Як запевняють у селі, цей пункт став головною причиною того, що нащадки австрійських лісорубів в абсолютній більшості емігрують не в Австрію, а в Німеччину.

— В австрійських архівах збереглися документи, які докладно розповідають про заселення цих земель, — каже 79-річний Федір Кайс, житель Усть-Чорної, якого в селі вважають неформальним головою австрійського товариства. — Лісозаготівельники з сім’ями добиралися возами з Верхньої Австрії через Будапешт 33 доби. Тут їх чекала незаселена, дика територія. Чоловіки будували колиби й землянки, а навесні 1776 р. почали сплавляти ліс. Місце, на якому вони зупинилися, назвали Німецькою Мокрою. Пізніше, на початку XIX ст., частина поселенців спустилася вниз за течією і заснувала Усть-Чорну. Поселення розросталося й розвивалося, воно пережило Першу світову війну, розпад Австро-Угорщини, чеську й угорську влади. Проблеми для місцевих жителів почалися в 1944 р., коли Гітлер наказав переселити закарпатських австрійців у Німеччину (наприкінці війни там бракувало робочих рук). Мені тоді було 13 років, нас посадили в поїзд і відправили в невідомому напрямку. В Німеччині ми робили те ж саме, що й наші предки, — з допомогою ручних пил розчищали буреломи. Після війни частина усть-чорнянських австрійців повернулася додому й відразу отримала по 25 років заслання в Сибір. Наша сім’я про це нічого не знала, ми хотіли залишитися в Німеччині. Але мама дуже плакала за своєю рідною хатою, тому 1948 р. ми все-таки вирішили повернутися. В Сибір тоді вже не висилали, однак нам довелося попрацювати на відновленні шахт у Донбасі...

У радянські часи Усть-Чорна вважалася на Закарпатті своєрідним австрійським острівцем: 90 відсотків її жителів розмовляли німецькою мовою і лише 10 — українською. Про молодих людей із сусідніх сіл, що одружувалися й залишалися в Усть-Чорній, казали — "пішов у німці", а за місцевими мешканцями міцно закріпилася репутація педантичних, акуратних і працьовитих господарників. Тодішня влада всіляко заохочувала інтернаціоналізм, у тому числі матеріально. В селі побудували гарний клуб, спортзал, музей лісу і навіть ресторан, у якому щонеділі лунала жива німецька музика. Але настав час, і нащадки австрійських лісорубів стали повертатися на батьківщину своїх предків. Перша хвиля еміграції виникла в 70-ті роки, після того, як Радянський Союз приєднався до Гельсінкської угоди про возз’єднання розірваних війною сімей. Друга — на початку 90-х, після розвалу СРСР. Сьогодні в Усть-Чорній живуть лише три чистокровні австрійські сім’ї і близько двадцяти — змішаних, жива німецька мова тут поступово зникає.

— Мій старший син виїхав в Австрію і не жалкує з цього приводу, — продовжує Федір Кайс. — Молодший живе з нами, він пресвітер, тому не може залишити своїх парафіян. Ми з дружиною давно могли виїхати, проте вирішили доживати віку там, де народилися. У 90-х роках я їздив у Верхню Австрію в м.Бад Ішел, звідки мої предки, бачив місце, на якому стояла їхня хата (тепер там інший будинок). Чесно кажучи, мені жаль, що я втратив таку батьківщину. Але на свою долю не нарікаю…

"Трофейні" наречені

Незважаючи на те, що австрійців в Усть-Чорній майже не залишилося, увага історичної батьківщини до них не те що не згасла, — останніми роками навіть посилилася. У 1993 р. телевізійники з Верхньої Австрії зробили матеріал про австрійську діаспору на Закарпатті. І, хоч історики про її існування ніколи й не забували, телематеріал викликав в Австрії справжній вибух інтересу до невеликого гірського села на Західній Україні. Того ж року в Усть-Чорну приїхала делегація з технічної школи м.Гальштат.

— Пригадую, австрійців скрізь супроводжували співробітники СБУ, — розповідає директор Усть-Чорнянської школи Юлія Косюк. — Готелю в селі немає, тому гостей розселили в місцевих жителів, п’ятеро їх зупинилося в мене. Австрійців дивувало все — законсервована мова їхніх предків, особливості архітектури, звичаї, навіть кухня, яку "шваби" зберегли з тих часів. Гості дивилися на все це широко розплющеними очима, вони наче потрапили в далеке минуле. Окремі нюанси сільського життя їх, м’яко кажучи, дивували (наприклад, дощаті туалети чи ручне прання одягу прямо в річці), але позитиву було набагато більше.

А через кілька років в Усть-Чорну з Австрії почали приїжджати альтернативники — юнаки, котрі замість служби в армії вибрали соціальну роботу за кордоном. У селі вони навчають німецької мови місцевих школярів, а також займаються різними соціальними проектами. Завдяки діяльності альтернативників Усть-Чорна, можна сказати, отримала друге дихання.

— Австрійці відремонтували в нас лікарню, школу й дитсадок, завезли туди меблі та обладнання, — каже голова сільради Усть-Чорної Богдан Шемків. — Волонтери навіть створили в селі духовий оркестр. Щорічно 25 — 30 дітей із австрійських сімей (у нас багато таких прізвищ, як, наприклад Кайс, Цепецауер, Розенбіхлер), а також переможці районних олімпіад із німецької мови під час канікул їдуть відпочивати в Австрію. Після другого паводка в 2001 р. австрійці надали нам неоціненну допомогу, причому зробили це з розумом: спочатку з’ясували в потерпілих, що кому потрібно, а потім у село приїхали фури з уживаними, але добротними меблями, побутовою технікою, одягом...

Не дивно, що в селі до волонтерів ставляться з любов’ю й повагою, а дівчата вирізняють їх із-поміж місцевих женихів. За останніх десять років альтернативники відвезли в Австрію як "трофеї" трьох місцевих наречених.

— А що тут незвичайного? — каже директорка школи Юлія Косюк. — У наших дівчат безліч переваг, порівняно з австрійськими. Вони, по-перше, лагідні, по-друге, люблять хатню роботу, по-третє, поважають чоловіків, по-четверте, не випивають і не курять. — І додає після паузи: "А головне — відразу погоджуються на дитинку"...

Ян Чернек (стоїть) і Петер Райтер в

оточенні учнів з місцевої школи

— Я закінчив університет у Відні і отримав диплом за фахом "перекладач із російської й чеської мов", — каже з легким акцентом Ян Чернек. — В Австрії існує обов’язкова піврічна військова повинність, але її можна замінити альтернативною службою. На батьківщині вона триває дев’ять місяців, за кордоном — рік. Я хотів поїхати в Росію, щоб удосконалити знання мови, був свого часу в Санкт-Петербурзі, дуже люблю це місто. Але мені пропонували лише Москву, а туди їхати не хотілося. Міг потрапити в Румунію, Канаду, Японію, Бразилію, інші країни. Але коли почув про Україну — відразу зупинився на ній. Подав у гуманітарну організацію, що займається альтернативною службою, заявку, пройшов конкурс (до речі, в ньому брало участь багато претендентів, отож виграти його було непросто), і так опинився в Усть-Чорній. За десять років я тут уже одинадцятий. Перед поїздкою спілкувався з кількома своїми попередниками, — всі вони залишилися дуже задоволені своєю службою. Пригадую свій перший приїзд в Усть-Чорну в лютому нинішнього року. Була ніч, я поселився в будинку, який до мене теж наймали альтернативники, але нічого толком не розгледів. А вранці вийшов надвір, побачив засніжені гори — і дух перехопило: краса невимовна... Бував неодноразово в Альпах, але там інакше... Моє головне завдання в Усть-Чорній — навчання учнів у школі німецької мови. Крім того, організую дозвілля дітей, поїздки в Австрію. Спочатку був трохи здивований українською системою освіти, але поступово призвичаївся. Звісно, зустрічався з місцевими австрійцями, їхня мова для мене як філолога становить особливий інтерес. Узагалі, люди тут дуже хороші, відкриті й дружелюбні, у них більш трепетне ставлення до релігії, порівняно з жителями мегаполісів. А що стосується дітей, то вони, по-моєму, скрізь однакові.

— А як щодо місцевих дівчат? — ставлю провокаційне запитання. — Відчуваєте їхню підвищену увагу до себе?

— Можливо, трохи й відчуваю, — сміється у відповідь мій співрозмовник. — Місцеві дівчата рано виходять заміж, і мені це трохи дивно, — в моїй країні так рано не створюють сімей, не той менталітет. Я в цьому сенсі безперспективний, одружуватися поки що не планую...