”Село високогірне. Ще донедавна не кругом брав мобільний. Мусив бігти або до річки, або підніматися вгору. Із чехами і сербами я говорив з гори. Біля моєї хати джі-пі-ес зафіксувало 405 метрів над рівнем моря”.

Поет Петро Мідянка, 50 років, гуляє на набережній річки Уж в Ужгороді. Він у білій сорочці, чорні штани підперезані ременем із надписом Вoss. Петро в літературних справах приїхав до обласного центру із села Широкий Луг на Тячівщині, де живе з народження.

— Тут жили і батьки, й діди, й прадіди по батьковій лінії. Батькова хата дерев’яна, їй 75 років. Монументальна така, із букових колод. Підремонтував її, перекрив, осучаснив трохи. Мама коло землі, коло худоби робила. Батько лісорубом був. І дід теж. Ходив на заробітки, на лісорозробки, навіть у Боснії ліс рубав.

Що означає твоє прізвище?

— Кажуть, що це від назви змії. А ще, може, від меду, який у нас називають ”мід”. Бойківське прізвище. Хоча гуцули нас називають гайналями. У нас, закарпатців, багато цих етнічних поділів — гайналі, долиняни, верховинці…

—Розповідає про домашню господарку.

— Був великий, за нашими мірками, город, 50 соток. Не було кому за ним ходити, бо я на державній роботі, то ще мама покійна частину продала. Те, що лишилося, мушу тримати в порядку. Росте картопля, кукурудза, квасоля, перець болгарський. Квіти всякі: троянди, жоржини. Є виноград — Ізабелла. У саду груші, яблуні, сливи, черешні, горіх. Горіхове товчене зерно навіть возять в Угорщину, продають на кондитерські потреби. Є сінокіс у горах. Кошу на продаж — тим, хто тримає худобу. Я раніше мав і корову, і порося. Зараз лишень кури й кіт. Якщо не загинув, доки я в Ужгороді. Звати його Грицько. Він сам собі поживу шукає. Ловить мишей, медведиків — то такі комахи. А пса немає. Обхожуся. Хоча гори й ліс близько. Звірі є.

Де працюєш?

— У школі в сусідньому селі. Доїжджаю 4 кілометри. Викладаю українську мову й літературу. У нас теж є школа, але мені там після університету не було місця. Це вже друге покоління дітей, кого я вчу. Ставляться трохи по-цімборськи (по-товариськи. — ”ГПУ”). Найбільші труднощі в селі взимку. Випадають сніги до півтора метра. Буває, що відрізає від світу. З гори, буває, сповзає лавина снігова й перекриває шлях. Відрізає також повінь – ні ”швидку” викликати, нічого. Хоча на кожній хаті стоїть антена. І в мене є. І комп’ютер є.

У селі знають, що ти поет?

— Я з односельцям веду суто практичні розмови — про сіно, про дрова. Дехто думає, що я великі гонорари за книжки беру. А те, що пишу, знають, бо бачили по телебаченню. Але вірші у селі я ніколи не читатиму. Зате багато читаю в Європі. Був у Будапешті, Празі, Белграді. У Чехії й Словаччині виходили мої книжки. У Сербії обіцяють видати за допомогою української амбасади.

А ти які мови знаєш?

— Ну-у, центральноєвропейські, — тягне. — Угорська, словацька, польська, чеська, трохи румунська, трохи сербська.

У віршах вживаєш багато діалектних слів.

— Так мені диктує зверху. Так у нас говорили. Зараз уже ні, але ще є недобитки. Старше, середнє покоління. А молодь уже матюки говорить.

2008-го тебе висували на Шевченківську премію.

— Не дійшло до того. Закарпатська організація Спілки письменників не схвалила. Заздрість, мабуть. Кажуть, пізно подали документи. Я в це не вникав. Недавно одержав премію часопису й сайту ”Літакцент”. Купив сітку на огорожу для городу. Коштує 214 гривень за 10 метрів. Я купив 20 метрів. А ще придбав шкіряну куртку в Нересниці на базарі.

Холостякуєш?

— Так. Інакше не зміг би займатися літературою. Я знав із молодих років, що буду біля батьків. На сім’ю вже не мав часу. Та ще з цим менталітетом нашим, що ти мусиш усе забезпечити — побудувати двоповерховий будинок, заробити на машину.

З ким із літераторів приятелюєш?

— Із багатьма. Здавна товаришував з Іваном Малковичем. Був на весіллі і в нього, і у Віктора Неборака. В Малковича був на весіллі відомий поет Тарас Мельничук, у гумаках прийшов. Як поет він цікавий, але як людина тяжкий, — позіхає. — Сидів, щось своє думав. Чифірити міг, хропіти на всю кімнату.

Ти, крім свого села, мабуть, ніде не зміг би жити?

— Хтозна. Але в 50 років пізно міняти спосіб життя. Не хочу.