Наступного місяця виборці в Москві підуть на виборчі дільниці обирати собі нову місцеву законодавчу владу. Політика Росії твориться в столиці, тому московські вибори сприймаються як загальнодержавна подія. Тим більше цього року, адже на виборах 11 жовтня значна частина російського електорату вперше матиме можливість висловити свою думку після початку економічної кризи, яка триває вже рік і спричинила зростання безробіття і скорочення валового внутрішнього продукту, яке вимірюється двозначними числами.

Але вибори не принесуть владі жодних поганих новин. Влада зняла з виборів всіх до одного кандидатів від «Солідарності» – об’єднаної коаліційної структури, до складу якої входять продемократичні опозиційні сили Росії. Тому виборцям залишається обирати між прокремлівськими кандидатами різних відтінків. У кожному випадку приводом для відмови в балотуванні були «недійсні» підписи на підтримку висування. В одного кандидата від «Солідарності» не прийняли його власний підпис і назвали фальшивим. «Недійсних» підписів іншого кандидата було знайдено аж 104% від загальної кількості. А давно очікуваний натяк, який прозвучав на вихідних від прем’єр-міністра Владімір Путіна, про те, що він може знову балотуватися в президенти в 2012 році, ще більше підкреслює дію сьогодні в країні механізму збереження влади.

Російські можновладці вже не хвилюються щодо зовнішньої пристойності. На відміну від Роберта Муґабе чи покійного Слободана Мілошевіча, які дозволяли опозиційним кандидатам балотуватися, щоб зберегти вигляд легітимності, російським лідерам просто байдуже. Минулого року на інсценізованих «виборах», у результаті яких президентська влада перейшла від Владіміра Путіна до Дмітрія Медвєдєва, обом кандидатам від демократичної опозиції – легендарному радянському дисиденту Владіміру Буковському і колишньому прем’єр-міністру Михаїлу Касьянову – не дали балотуватися, щоб уникнути непотрібних сюрпризів.

Та такі «небажані гості» з’являються навіть у сьогоднішній авторитарній системі. На початку цього року на виборах мера в місті Сочі, де проводитиметься дорога серцю пана Путіна Олімпіада, опозиція висунула Боріса Нємцова – колишнього віце-прем’єр-міністра за правління президента Єльцина. Його прізвище включили у виборчі бюлетені, але він не отримав доступу до місцевих ЗМІ та майданчиків для зустрічей з виборцями, щоб презентувати свою програму. Натомість передвиборчі матеріали пана Нємцова конфіскувала міліція, а місцеві телеканали транслювали фільми, в яких його звинувачували в корупції, в тому, що він американська маріонетка та прагне перенести Олімпіаду 2014 року до Південної Кореї. Тим не менше, у день виборів пан Нємцов здобув 23% голосів, і навіть попри те, що внаслідок масового так званого «дострокового голосування» владі вдалося знизити його офіційний результат до 14%, він усе одно став другим, значно випередивши як кандидата від комуністів, так і від націоналістів. За допомогою так званого «адміністративного ресурсу» – відомого всюди як тиск на держслужбовців і маніпулювання виборчими комісіями і судами, а також майже тотальний контроль над ЗМІ, – влада усе ще здатна забезпечити перемогу своїх кандидатів. Але навіть друге місце демократичної опозиції викликає відчуття альтернативи, що може створити небезпеку для правлячого режиму.

Міф про те, що росіяни не хочуть демократії, використовується паном Путіним для виправдання своїх дій. Використовують цей міф також його апологети на Заході, які стверджують, що альтернативи співробітництву з Кремлем немає. Ця ілюзія не витримує перевірки фактами. На виборах 1906 року до першого російського парламенту, проведених на основі нерівного, але масового голосування, більшість місць здобула Конституційно-демократична партія, яка виступала за парламентську систему в британському стилі з усіма політичними свободами. Звісно ж, царистська влада мала обмежити, а не розширити право голосу для зменшення впливу лібералів у парламенті, що вона і зробила в 1907 році. Перші російські вибори, проведені на основі загального виборчого права в 1917 році (за збігом обставин, за три роки до виборів у США), призвели до розгромної поразки більшовиків, які узурпували владу за допомогою зброї. У 1991 році, коли росіяни вперше в історії обирали главу держави прямим голосуванням, опозиційний кандидат Боріс Єльцін здобув перемогу завдяки платформі демократичних реформ, випередивши висуванця від правлячої на той час Комуністичної партії. Він переміг з результатом 57% проти 17%. Навіть парламентські вибори 1993 року, які найбільше запам’яталися першим місцем ультранаціоналістичної партії Владіміра Жиріновського, продемонстрували, що продемократичні партії користуються значною підтримкою. Усі разом вони здобули 40% голосів, порівняно з 35%, які спільно здобули партія Жиріновського і комуністи. А на президентських виборах 1996 року російські виборці переобрали непопулярного чинного президента, опинившись перед альтернативою реставрації комуністичного режиму. Навіть сьогодні, коли Кремль контролює ефір, різні соціологічні опитування демонструють, що росіяни продовжують підтримувати базові принципи демократії, такі як вільна преса і багатопартійна система. Опитування, проведене в червні незалежною дослідницькою компанією «Левада Центр» показало, що 57% росіян прагнуть повернення прямих виборів губернаторів, скасованих паном Путіним у 2004 році. І справді, якби демократичну опозицію не підтримував народ, як стверджують прихильники режиму, то чому продемократичні кандидати не можуть балотуватися, а демократичні протести жорстоко придушуються?

Затикаючи рот опозиції під час передвиборчих кампаній і не даючи виборцям висловити своє невдоволення, режим може створити враження незаперечного панування, але не може вирішити довгострокову проблему – зменшення підтримки народу через погіршення економічних умов і масштабну корупцію у владі. Невдоволення народу просто переміститься з виборчих дільниць на вулиці. Відчувається прихована іронія в тому, що влада, яка так налякана «кольоровими революціями» в інших пострадянських державах, робить усе, щоб спровокувати революцію в Росії.

Владімір Кара-Мурза-молодший, The Wall Street Journal

Владімір Кара-Мурза-молодший – лідер опозиційного руху «Солідарність» і співорганізатор загальнодержавної виборчої кампанії кандидата в президенти Владіміра Буковського в 2007-2008 роках.