Тих, хто має найвищі шанси на перемогу, хто є атрактивним для нашого регіону, хто взагалі надається на те, аби з нього можна було написати цікаву політичну парсуну. Тож надаємо слово автору.

Серію статей про позиціювання основних кандидатів у Західній Україні я хотів би розпочати узагальненою тезою, яка й забарвлюватиме усі портрети: Західна Україна вже програла президентські вибори-2010. Програла безповоротно.

Це не наша боротьба

Хто б не став президентом – все одно це буде людина, яку нічого (взагалі нічого!) не пов’язуватиме з Західною Україною. Очевидно, це буде президент, у родині якого до третього коліна рідною мовою є російська, а звідси – його ментальний епос. Світоглядно це буде президент-антизахідник. У політичному плані це буде президент, для якого підтримка Західної України буде донорською, тобто «безвозмездною». Це буде президент, для якого Західна Україна стане третьорядним регіоном, який не здатен продукувати цінності – ні ідейні, ні матеріальні. Як на мене, західноукраїнський виборець саме тому і є найменш визначений (порівняно з більш інертним та стабільним виборцем решти країни) – бо підсвідомо відчуває, що він уже програв. Чи неминуче програє, бо це не його боротьба, а якщо й боротьба, то не за себе.

Отож, Західна Україна братиме номінальну участь у виборах. Це буде суто вимушене голосування, такий собі «традиційний похід до урни». Не тому, що нема за кого, а тому, що – навіщо? Західна Україна, яка умудрялася видумувати собі завдання навіть тоді, коли це нікому не було потрібно, вперше опинилася перед обличчям політичної фрустрації. Свідомо кажу «вперше», хоча пам’ятаю безвихідний вибір 1999-го між Кучмою та Симоненком. Тоді ця безвихідь була непомірно чеснішою щодо Галичини, адже вона відчувала цілковиту непричетність до ганебної України-99. Проте Україна-2009 – галицька. Плеяду ключових політичних гравців (Ющенка, Тимошенко) делегувала у владу саме Західна Україна. Відтак західноукраїнське розчарування, яке плавно переходить у фрустрацію, - це розчарування Галичини в самій собі. Ми не тих підтримали, не на тих купились. І саме наш делегат Тимошенко робить усе, аби задраяти всі люки до влади для третіх осіб, серед яких є Яценюк.

Як наслідок безвиході – на наших теренах поволі зникає будь-яка мотивація мати чітку політичну позицію. Кучма давав Західній Україні потужний імпульс протесту і несприйняття антиукраїнської влади. Зрештою, це вилилося в Помаранчеву революцію, яка є феноменом все-таки лише половини країни (нашої половини). Натомість тепер маємо найвищий градус відчуження Західної України від державотворення. Причина проста – ця держава з цим населенням ніяк не будується. Це вирок Україні. України в Україні не буде, і цілком логічно, що найтонше це починає відчувати саме західний регіон. Його ідейне горіння Україною обернулося в затоптаний попіл. За це треба мститися, що означає перестати горіти Україною і віддати її на самоплив. Що й відбувається.

Проукраїнська політична епідемія Західної України відійшла в минуле. Люди видужують. Позиція проти всіх або звичайнісіньке збайдужіння – це ознака здоров’я. А ідейне голосування за Юлю (щоб не було Януковича) чи за Ющенка (бо він єдиний українець там) – це голосування гарячкове, голосування людей, ще хворих Україною. Нічого страшного, це швидко вилікується результатом президентських виборів.

Арсеній: врятувати неможливо?  

Яценюк – це пам’ятник поразці Західної України. Арсеній Петрович стартував у виборчій гонитві як кандидат, рівень довіри до якого зашкалював і у західних областях. Ще не так давно, влітку, можна було сміливо вважати, що Яценюк – це наш кандидат; альтернатива всім їм, за яку не соромно. Тепер – соромно. Бо «завдяки» неграмотним політтехнологіям Яценюка перетворено на найбільш штучного, найбільш технологічного, найбільш несправжнього кандидата.

Яценюк своєю виборчою кампанією дискредитував саму ідею нових політиків. Завдяки Арсенію-Онанію словосполучення «перспективний політик» стало синонімом до «найбільш награний». Щодо розумного, мотивованого бажанням змін виборця, Яценюк учинив блюзнірськи. Він усю стратегію кампанії побудував на тому, ким він не є. Арсенієм тепер можна називати експериментальну технологію, запантеновану та навмання апробовану на виборцях. Називається технологія так: метод тику. Хіба що цим підсліпуватим методом можна виправдати повну підміну кандидата. Мета технології – як із найперспективнішого кандидата зробити лузера.

На початках Яценюк був ідеальним кандидатом. Наголошую на слові «ідеальний». Весь набір означень, потрібних для перемоги в умовах загального розчарування в політиці, в Яценюка був. Яйцеголовий інтелектуал; віком молодий, але вже з практичним досвідом; євроорієнтований, із позитивним образом за кордоном; оснащений лексикою і фактажем. Усі ці риси ідеально лягали в очікування нового лідера, який мав перебити хвилю голого популізму двох конкурентів-важковаговиків.

Однак тут почалася гра в політтехнології, яка і вбила найперспективнішого кандидата. Відбулася його підміна. Замість стартової есенції позитивних рис країна отримала зафарбований в мілітарні тони сурогат. Причому такий натягнутий, такий неорганічний, що саме він і запам’ятається надовго. Яценюк спалив сам себе. Невластивий образ Яценюка ще довго детермінуватиме його політичну кар’єру. Під питанням узагалі його політичне майбутнє, позаяк удруге зібрати таку фінансову та електоральну підтримку буде більш ніж проблематично. Онаній убив Арсенія.

Поміж іншим, витівка Яценюка оголила концептуальну проблему українського політикуму. Де межа креативу? І чи все-таки є місце для справжності політика? Чи, може, справді політики так загралися, що виборця сприймають за безособовий об’єкт технологій? Відповіді на всі ці запитання мав дати саме новий політик, яким мав стати Яценюк. Думаю, його відповідь усім нам є більш ніж красномовною.

Україна взамін за…

Що би не було – Яценюк таки зумів зачепити Західну Україну. Розуміння, чим саме, допоможе подивитися на себе, західняків, збоку. Як не дивно, Західну Україну та Яценюка поріднила не ситуативна потреба когось/чогось нового в політиці (це тільки ґрунт). За штучним технологічним антуражем у смужечки Яценюк має спільне зі західняками ставлення до України. Для нього і для нас Україна – це щось таке, до чого потрібно докласти зусилля. Це щось, на що ми дивимося відсторонено, збоку. Це проект у майже виробничому сенсі слова. Яценюк і західноукраїнський нелюмпенізований виборець сходяться в підході до України як до процесу, а не цілі.

Національна ідея України в серцях західняків неминуче помирає. З’являється соціальна ідея України, диктована бажанням будувати стосунки з Україною на засадах вигоди. Яценюк у якомусь розумінні прихильник конвенціоналізму. Він сприймає світ і Україну у світлі взаємовигоди. Західняк, навчений своїми національними поразками, теж стає конвенціоналістом щодо України. Що далі, то сильнішим буде споживацьке ставлення Західної України до України. Ціною компромісу буде відмова західняків від національних цінностей взамін за легше життя. Західна Україна залюбки проковтне будь-які неукраїнські тенденції, якщо отримає вигоду у вигляді покращення просто людського життя. Галичина невідворотно лівішає, соціалізується. Політичний менталітет колись національно свідомого регіону редукуватиметься до цінностей конвенціоналізму з основним лейтмотивом «взамін за».

Яценюк повністю лягає в це русло. Яценюк теперішній уособлює майбутню потребу галичан. Нехай навіть нам і сниться месія, лідер, рятівник. Проте дуже скоро переможе суха потреба підтримати тверезомислячого менеджера, який Україною не живе і не горить. Своє завдання він має бачити у реалізації України в форматі безпристрасного проекту, заснованого суто на інтересі, розрахунку і прагматизмі. Погоджуюсь, для Західної України, яка досі сприймала Україну за абсолютну гуманітарну цінність, – це нове. Але популярність Яценюка саме в Західній Україні означає зародження в західняка скепсису щодо України. Яценюк – це фальстарт. Західна Україна ще до цього не дійшла, відтак перпектива Арсенія визріє через одну президентську каденцію, але не в січні. Західнякам треба, щоб президентом став брехливий антизахідник, який дочавить галицьку ідею до самого кінця. Аж тоді західняк почне любити Україну, коли на ній наживатиметься або принаймні відчуватиме матеріальну сатисфакцію своєї любові. Це правильний і справедливий шлях в умовах, коли Україна постійно виступає щодо західного українця як паразит.

Реінстальований Марчук

Яценюк зачепив західноукраїнського виборця за перевірену струну – струну протесту проти України такої, яка є зараз. Через типаж Яценюка Західна Україна знову повертається до кучмівської системи координат. Яценюк – реінстальований Марчук. З тією різницею, що в Арсенія Петровича претензії вищі. Але ще невідомо, в чиїй четвірці він опиниться за якихось півроку. Недарма аналітики обмовляються про владну тріаду «Ющенко-Янукович-Яценюк». Західній Україні від цього не легше. Для неї кандидат, який проти – це давно пройдений етап. Їй потрібен кандидат, який за. Яценюк міг увібрати в себе західноукраїнські очікування – якби не переграв сам себе. А наразі все, що він здатен запропонувати Західній Україні – поставити знак дорівнює між «проти всіх» і «Яценюк». Яценюк – це інваріант звичного вимушеного, протестного голосування. Нічого нового і креативного.

Передвиборча програма Яценюка все така ж технологічна. Ключовий слоган – Новий курс. Пахне не то харизматичною церквою, не то Рузвельтом часів великої депресії. Нова індустріалізація – це не про Західну Україну, якій безповоротно прищепили ярлик вічно гуманітарної і духовної. Великотоварне сільське господарство – це не для західноукраїнського селянина, в якому живе інстинкт натурального, а не фермерського господарства. Здорове населення, сучасна армія – це абстрактні проекти, які навіть під силу президентові Яценюку. Східноєвропейський проект – це взагалі нова ініціатива, яка наразі не здатна перебити орієнтацію галичан на Євросоюз, який від них за 70 км. Що з усього перерахованого може реалізувати президент, в якого буде антипрезидентська коаліція, - само собою зрозуміло. Передвиборча програма Яценюка – не програма і не передвиборча. Це маніфест без інструментарію.

Тепер стає очевидно, чому всю цю солодкослівну декларативність треба було штучно підсилювати мілітарною кампанією та ліпленням образу рятівника. Вони, кияни-наддніпрянці, не можуть повірити в те, що дух Бандери в Галичині помер. Боротьба за порятунок України вже не надихає. Це вже навіть саркастичний сміх викликає. Зі Західною Україною вже треба працювати грамотніше, без звиклого схематизму. Тут відмирає патріотизм, вигідний центральній владі – беззастережний, святий, безумовний. Тут з’являється потужна мотивація – «взамін за». Галичина тверезішає, дорослішає. Вона ще наївна, але щоразу менше. Вона вже не та. Вона зіпсута Україною.

Був би Яценюк собою, інтелектуально-холоднокровним, були б шанси. Однак захотів бути мілітарі – а виявився холостим патроном. У цьому є значний позитив: надто штучні технології відійдуть у минуле. Це була прощальна гастроль Онанія. А в Арсенія, маю надію, ще все попереду.

Він має майбутнє попри те, що спалив сам себе. Україна, передусім Західна, ще може в ньому побачити подих нового. Для цього Яценюку треба звільнитися від неприродного нальоту, а західнякам – наростити власний меркантилізм щодо України. Років за 5. А поки що Яценюк приречений грати за правилами системи. Щоб зламати систему, треба спочатку в неї вмонтуватися. Він вмонтується через парламентські вибори, провівши свою фракцію. Потім вмонтується в систему парламентської корупції. Потім – в систему усних домовленостей і пактів взамін за щось. І аж тоді (якщо захоче) зможе вистрілити своїм Новим курсом. Це його місія, бо систему ламали тільки вихідці з неї.

Остап Дроздов  для ZAXID.NET