Хрещеним батьком його є літератор і знаний науковець Михайло Рошко з факультету романо-германської філології УжНУ.
Погано балакати про носіїв бажання плодити слова не варто, бо в цьому сенсі важливі носії як люди, котрі якось хочуть розвивати світлу ауру ноосфери. А творчість кожного за великим рахунком немає ніякого значення, крім того смислу, що вона наважилася показатися публіці деколи на першому місяці, інколи на третьому, а дещо – і після дев’ятого місяця визрівання творчого плоду, виношування його. Це якщо вже образно вдатися до суто людських розмножувальних аналогій.
"У Закарпатті з’явилася якісно нова література", — просвітлено заявляє своєю передмовою М.Рошко — виробник літературного джинсу, який маскує різні тіла. Деколи досконалі, а інколи з різними некрасивими жировими прошарками, вуграми та іншими словесно-смисловими невправностями. Найголовніше, що альманах показує: всі автори хочуть чогось досконалішого за кризову дійсність.
От Віктор Коврей хоче скоротити себе до Віка Коврея просто зі скромності, хоча підстав для скорочення його творів майже нема.
Перед тим як "не писати більше нічого" пишуть щось невелике. Так поклав собі за правило в останній час провідний літературний представник міщансько-еротичного Мукачева Мирослав Дочинець. Починав він із досить розлогих творів ("а ля Олесь Гончар"), але поступово стомився, покоротшав у вислові. І слава Богу: народу легше. Приємно читаються його лаконічні, як розмови професійних бандитів, твори "Старий полковник", "Комендант Праги", "Гілляка", "Ланцюжок". Є трохи нальоту суб’єктивного трагізму, але визріває і якась надія: щось удасться поправити. Тим більше, що добірка його прози завершується новелою "Аромат жінки". Після такої назви повіяло дурманом від дівчати на обкладинці альманаху. Адже, за словами Мирослава, "є люди, чиї організми у стадії сексуального збудження, душевного підйому чи розумового напруження виділяють ледь вловимі гормональні запахи, які наркотично, паралізуюче діють на інших людей. Навіть на цілі натовпи. Демонічні особистості, лідери. І фатальні коханки."
Гуру джинсового покоління Михайло Рошко перейнявся певним ароматом. Про це свідчить його прозова річ "Не для жіночих вух". Просто збуджують його риторичні питання: "Хочеш спати так, що щелепи судомить? Але якщо жінка покаже, що чекає від тебе кохання... Хіба ти спатимеш?" Як говорив мудрець: "Оставте сон глубокий!" І правильно говорив, "Бо я, — пише М.Рошко, — ненавидів себе за ті муки, на які прирікав зрештою моїх коханих жінок." Науковець-філолог Тетяна Ліхтей теж веде лінію прозаїчного осмислення життя. Хоча на трьох її оповіданнях "Бісинка", "Риточка", "Окунь" повисла аура простого, як сонце над заводом, соціалістичного реалізму. Не вистачає вміння писати просто з реального життя. Робота, мабуть, заважає. Вікторія Андрусь за неї вправніша, хоча занадто поспішає показувати свою творчість, варто б узяти паузу для осмислення, поїхати на практику до Дочинця в Мукачево. Той покаже ракурс, із якого слід дивитися на світ. І не лише над Латорицею, а й узагалі.
Виважений і цікавий твір Олександра Гавроша. Драматичний. Чоловік, бачимо, небайдужий — занепале театральне життя Закарпаття не дає йому спати, а не жінка, що "все хоче і хоче", як підмічав гуру М.Рошко. Це вже — конструктив у підході до літературної творчості. "Цього, — як пише славний П.Мідянка, — вистачає після меси, Навіть лекварових шютемень, Вимкнулись імейли, есемеси, Коли дівка розіклала вгень".
Куди ж ти подінешся? Аромат!!!
А от Лідія Повх більше берегиня конфуціанської істини про гармонійне продовження життя на землі ("Сім гудзиків"):
"Сім гудзиків
на дитячій сорочечці —
як сім заговорів
від вітру-морозу, снігів-сльотавиці,
болячок-пристріту-необачності."
Матерям — своє, а от чоловіків, якщо не до жінок, то на пригоди тягне:
"Пригоди падають під ноги
Кавалками твердих небес
І гавкає на голос дами
Дірявий і зелений пес".
(Василь КУЗАН).
Наліт публіцистичності має поезія професора Сергія Федаки, але є в ній і хороше осмислення сучасності:
"Вибори закінчились, вибори чергові,
Всі ідуть до пекла через райський сад,
Помаранч троянді наставляє роги,
Все скінчилось якось зовсім невпопад."
На жаль!
Але Мар’яна Нейметі — чуйна журналістка і прекрасна поетаса — цілком знає вихід навіть з лабіринтів нашої моторошної політики (вірш "Всіляке й дике"):
Якщо пекти тістечка для диких крокодилів,
Це дуже небезпечно, а часом дуже мило.
А інші кажуть: нащо нам дике і всіляке?
І дивляться на пащі з дивним переляком."
Молодша генерація з пригрітого М.Рошком "джинсового покоління" більш динамічна за старших у слові писаному. В прозі Тараса Ващука відчувається перспектива, як і в Ірини Ликович, хоча остання часто надмірно осмислює той аромат, який приколисує цілі натовпи (М.Дочинець), але запах повнокровного життя для справжнього літератора має бути вагоміший. Бо ж:
"Тук-тук іде тиша,
Туп-туп — ходять миші,
А ти, неслухнянко, не спиш."
(Мар’яна ВАЙДИЧ-АНДРУСЬ).
Просто радує на тлі більшості авторських співжиттів із панною Музою, як у сірому законному шлюбі, Віктор Коврей. У прозі його нема надміру філологічності, чим хибують деякі автори, а поезія густа і осмислена, без заповнення смислових пустот дописуванням (ля-ля-ля). Нова українська молодь прийме його, очевидно, і як автора зовсім нових суперових пісень. Глибоко смисловий і духовний поет Лесь Белей, а з ним Ігор Вегеш. Круто намагається взяти "Берлін української літератури" Андрій Любка — трохи політик, а більше — втілений сум. Він так зворушливо поспішає набрати в поетичні засіки літературного об’єму, поривається показати його всім на світі, щоб потім, можливо, відсіяти вже набраний і вистражданий об’єм і дійти до маленької цяточки, в якій і буде найпотрібніший об’єм. Тоді, безперечно, і вдасться йому, як пише він у самохарактеристиці своєї творчості: "На гроші, виручені з Нобелівської премії, будуєш в Ужгороді метро. Твоїм іменем називають університет..."
Що й говорити — багато в чому потрібно розібратися молодим творцям:
"Колись я марила амуром
молилася на нього між долонь
колись я плутала любов з гламуром."
(Ірина НАДВОРНА).
"Революцією позаторішньою" називає себе Христина Вінявська. Всіх заінтригують її вирази на зразок: "Шалені крики в такт мовчання". Не викликає сумніву, що почуття її справжні, але чи варті вони претензії на перебування в публічних письменах?
Оксана Варга пише у вірші "Іноді": "Я вишукую себе В твоїх рядках Запах наших оргазмів Ритміку наших злягань." І далі: "Я йду щоб повернутись В позу поета Вигнувшись метафорою В твоєму ненаситному ліжку." Все це, звичайно, приємні звуки "філологічної камасутри", але вони хіба навівають на мене ностальгію за роками, даремно витраченими на ту ж філологію. Ліпше б вигнути когось метафорою і створити для майбутнього хорошого життя справжнього Президента.
От і мукачівка Ольга Федорович у своєму вірші зазначає:
"Цукрик ти мій рафінадний,
станеш в долоньці — і все,
вечір п’янкий і принадний
цицьочки спокою ссе."
Хай і не література, але почуття в дівчини справжні. Буде хорошою мамою, гулятиме над Латорицею і гордитиметься, що живе в одному місті з маестро Дочинцем.
Та в цілому альманах "КОРЗО" порадував тим, що літераторів ще хочуть згуртувати спільною справою, а не викидають на поталу пустопорожнім міжусобицям і чварам.

Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород