В автобусі, який їхав з Ужгорода до Хуста, попереду мене сиділо двоє чоловіків. Дорога неблизька, і вони, як це завжди буває в дорозі, розговорилися. А я став мимовільним свідком цієї розмови. Чоловік віком десь під п’ятдесят розповідав, що нещодавно повернувся з Португалії, де працював рік. На одній із зупинок його співрозмовник, попрощавшись, вийшов. А я, скориставшись цим, пересів на вільне місце біля «португальця». Представившись, я запитав, чи погодиться він розповісти про перебування на заробітках у Португалії більш докладно, щоб про це можна було написати в газеті. Він сказав, що погоджується, але за умови – не називати його прізвища.

–Як ви дізналися, що можна знайти роботу в Португалії?

–Від моїх сусідів у селі.

–Ці люди там уже побували?

–У тому то й суть, що ні. Якісь їхні знайомі туди поїхали. Коли я вийшов на людину, яка займається цим, так би мовити, бізнесом, організовує виїзд таких, як я, за кордон, то виявилося, що я мушу мати 1500 доларів (їх у мене не було, гроші я позичив). Це, сказали, на візу, на дорогу і оплату місця роботи за кордоном. Ця людина обіцяла мені золоті гори, навіть чотириденний відпочинок у Барселоні в гарному готелі. Ми їхали невеличким автобусом. У Польщі нас уже чекали і там ми пересіли в польський автобус. Дорога була дуже важкою – в салоні душно, там і спати довелося. Їхали ми чотири доби. Обіцяного відпочинку у Барселоні не було, поїхали далі до Мадрида. У мене там був знайомий, наш краянин, який виїхав на роботу в Іспанію рік тому. Я мав його адресу. Добирався до нього на таксі, що не обійшлося без проблем. Іспанські таксисти відмовляються брати як оплату долари, їм давай їхні песо. Добре, що мадридський знайомий розплатився за мене. Його я ледве впізнав. А бачив півтора року тому. Це був мужчина-красень, високий, здоровий, від мене на 15 років молодший. А тут я побачив лисуватого чоловіка, худого, без зубів. Дуже він змінився. Мене це вразило.

Потім він розповідав, що пройшов дуже важкий шлях. Півроку його кидали з місця на місце, за роботу майже нічого не платили. Він сказав мені: «Щойно тепер я починаю ставати на ноги». І знаєте, після цього мені той Захід уже розхотілося бачити. Але як повернутися, коли вдома борг висить? Як я міг віддати позичені гроші, коли роботи немає. Мій знайомий каже, що роботи в Мадриді поки що немає, і пропонує залишитися у нього, почекати, може, щось з часом знайдеться. А я був не один – ще з одним хлопчиною, тож не міг нав'язувати знайомому двох осіб. Вирішили їхати до Португалії – ми мали номери португальських телефонів. Їх дала нам людина, яка робила нам документи в Україні. Телефонуємо. Нам кажуть: «Приїжджайте, робота є».

Приїхали ввечері, куди подітися – не знаємо їхньої мови. Знову телефонуємо за тими номерами, що нам дали в Україні. Нам кажуть, що робота є, тільки треба заплатити ще 400 доларів. Що залишається робити? Віддаю останні гроші, які мав. Мене завезли в якусь сім'ю. Мій патрон (так у Португалії називають господарів) має плантації помаранчів, лимонів, мандаринів – вони тягнуться на кілометри. І мав робити огорожу для них. Раніше ці плантації не огороджували. Але наїхало туди багато людей з України, Молдови, Білорусі, почалися крадіжки. І португальські хазяї почали ставити сітки на плантаціях. Вдома нам обіцяли, що за кордоном зароблятимемо 700-800 доларів. З цього нічого не вийшло. Добре, якщо заробив половину з того. А коли переслав гроші додому, сім'я отримала ще менше: банк за пересилку бере великий відсоток. Та й інші витрати були. Там обов'язково треба мати мобільний телефон, без нього неможливо обійтися. І додому хоча б час від часу треба телефонувати, і на місці він потрібний: якщо станеться щось, втратив, скажімо роботу, до кого звернешся, як не до тих краян, з якими до цього мав справу? Адже не знаючи мови, до португальців не підеш. А «мобілка» тягне гроші. Дякуючи Богові, я протримався у того патрона рік. Але коли зустрівся з українцями в церкві, вони казали: «Тобі ще пощастило». Бо в них буває так, що місяць-два працюють, а платні їм не дають. І кому поскаржишся? Та й як без мови?

–А до поліції не можна звернутись? Адже в них повинні бути перекладачі.

–Був такий випадок. Патрон не заплатив нашим хлопцям за два місяці. Вони бунт влаштували. Але того ж дня ввечері у вагончики, де вони жили, увірвалися невідомі в масках, все до копієчки відібрали. Наші хлопці там страшенно спиваються. Чому? Вино в Португалії дуже дешеве. Пють замість води. А вода там дуже погана, зуби виїдає...

–Що ви про португальців, у яких працювали, можете сказати?

–У тих, в яких ми працювали, освіта – не більше трьох-чотирьох класів. Але патрон бере ручку, калькулятор і командує десятьма нашими, він – патрон. За той рік, що я там прожив, мав можливість зауважити, що в Португалію надходять чималі інвестиції. Португалець бере в банку кредит на 25 років і ставить хату, найдорожчу машину бере в кредит. Там, якщо жінка народила дитину, їх повністю забезпечують усім необхідним протягом чотирьох років. У школі діти теж забезпечені усім. Англійці, шведи, французи, навіть американці, які виходять на пенсію, будують там розкішні вілли. На віллах цих працюють португальці. А нам дістається найважча, чорна робота.

–І що ж там наші люди роблять?

–Працюють на будівництві, збиранні врожаю помаранчів, лимонів. Це так здається, що збирати цитрусові – легка, приємна робота. Я бачив, коли ці люди повертаються з плантацій: руки до крові поздирані. Є кущики 3-4 метри заввишки. Без драбини тут не обійтися. Вгору-вниз, вгору-вниз цілий день. А спека від 40 до 50 градусів. На плантаціях ще платять гроші. А на будівництві можуть і обманути. 50 відсотків наших людей ходять без роботи. Я протримався там рік і побачив, що майже кожна четверта сімя, глава якої працює в Португалії, вже розпалася: чоловіки спиваються. Я бачив, що все більше наших людей приїжджає туди. Ті хлопці, що там залишилися, казали мені: «Передайте нашим людям, щоб не їхали сюди». Тому що чим їх більше, тим більший вибір мають португальські патрони, а це означає, що і платню пропонують все меншу.

Є серед португальців непогані люди, такі, що співчувають  нам. Але є й такі, які просто не рахуються з нами. Та як можна з нами рахуватися, коли тут, вдома, ніхто не рахується з нами? І чи можна вимагати, щоб на чужині нас вважали за людей? Наші люди часто скаржаться на португальців. Але й ми самі, вважаю, багато в чому винні. Наші забагато п'ють. Португальці дуже негативно ставляться до цього. У кафе наші сідають, напиваються, а потім бешкетують.

–А де ви там жили?

–У гаражі. Вважаю, що це було непогано порівняно з іншими. Харчувався з сім'єю патрона. Він моєю роботою був задоволений. Але коли захворів, став дуже агресивним. І не лише у ставленні до мене, але й до членів своєї сімї. Витримати таку атмосферу було важко. Залишатись і шукати іншу роботу – це ж знову треба було звертатися до тих «крутих» і платити 400 доларів.  Я не ризикнув. Хоч після року, проведеного там, почав дещо розуміти. Проте й без сім'ї вже не міг бути. Не уявляю, що то за сім'я, якщо не бачиш роками своєї жінки, дітей.

–А як все-таки ви спілкувалися з хазяїном?

–Ті слова, які мені були потрібні в роботі – земля, огорожа, сітка, стовпчик, я вивчив, кілька слів, що стосувалися їжі, також засвоїв.

–А чи вдалося хоча б трохи відпочити?

–У суботу ми працювали, в неділю – ні. У неділю я ходив до церкви. Що зауважив: португальців туди дуже мало ходить. Церква там бідна – на тацю дають мало. У церкві відбувається меса, а вони (португальці.–авт.) можуть тримати руки в кишенях, розмовляти. Священик (падре – португальською) прихильно ставиться до наших людей. Наші хлопці, які вже більш-менш мову розуміли, розповідали, що на Богослужінні падре говорить про те, як тяжко наші працюють, звертався до португальців, щоб допомагали нам, ставилися до нас душевно, щоб звертали увагу на те, чи не обманюють патрони наших людей, і впливали на них. Що ще я зауважив? Дуже низька там культура в людей. Він може їхати у розкішному авто, відкрити вікно і харкнути на вулицю. На одяг португальці не звертають особливої уваги, головне, щоб чистий був, модою не переймаються. На першому місці –шлунок.

–Чи працюють наші жінки в Португалії?

–Наших жінок там мало. Їх більше в Іспанії. Працюють у барах. Розповідали люди, що в борделях наші дівчата працюють, як і росіянки.

–А як додому, в Україну, ви добиралися?

–Ви здивуєтеся: летів літаком. І не подумайте, що я там розбагатів і міг дозволити собі таку розкіш. Вимушений був добиратися літаком з двох причин. По-перше, щоб уникнути пограбування рекетом у дорозі, а по-друге, щоб на німецькому кордоні не поставили мені у паспорт  запис про депортацію. Адже віза в мене була тілька двотижнева, туристична. Ось і довелося тяжко зароблені гроші витрачати ще й на літак.