Главная » 2009 Сентябрь 11 » Чому заплакана вдовиця (новела)
13:13 Чому заплакана вдовиця (новела) | |
Марійка Підгірна вродлива, як весняний пролісок, і віком, як він, молоденька. Тільки долею не та! Вже другий рік нерозлучна зі сльозами та смутком. Трагічно загинув у автокатастрофі чоловік, залишивши її з недобудованою хатою, боргами, десятирічним Михайликом та майже столітнім батьком чоловіка, за яким доводиться доглядати, як і за любим синочком. Якби не співчутливі щирі люди – родичі та сусіди, Бог знає, що з ними було б... Звивається Марійка тепер, наче дзига та бджілка з раннього ранку до пізньої ночі: то на роботу в швейний цех, то до свого обійстя, з хати – на керт, найчастіше в супроводі сліз. Доля в неї – наче в гороха на городі при дорозі: хто не захоче – той не скубне. Одна-єдина радість тримає Марійку на світі – то її Михайлик з очима волошковими, в яких, як і в її, за сонячними спалахами втіхи видніють гнітючі журливі тіні споминів, туги за няньком і чоловіком. Він Михайликові, як і Марійці, часто ввижається у сні, голублячи обидвох, як і колись, мандруючи галявами й лісами з Михайликом на плечах, розповідаючи про Чугайстра, пригощаючи з козуба смачненькими червонощокими суницями. Подеколи вві сні батько грається з Михайликом на річці, купається там... Прокидаючись зі сну, хлопчик вихваляється: «Я, мамочко, знову з няньком гуляв!». I починає розповідати про всі їхні пригоди. Марійка міцно його до себе пригортає, цілує, а малий у темряві не бачить, як у неї сльоза сльозу доганяє і подушка досхочу ними напивається. – Мамко! Чому ти мовчиш? Чому ти не радієш, що я такий щасливий сон бачив? Нянько носив мене на руках, ми з ним у жмурки гралися. Він зі мною і задачки розв'язував, а ще ми на полянці боролися, руки гнули, як і колись у нашій хаті. Він мене хвалив, що я міцний, і казав, що треба добре вчитися та бути чесним, слухатися тебе та бути сміливим. А потім ще вітав мене з початком навчального року і сказав, обнявши мене, що йому треба вже йти, і на крилах кудись полетів понад горами. Марійка слухала, серце в неї калатало, губи тремтіли, цілували хлопчика в личко, чоло й оченятка. Руки пригортали, тулили рідну кровинку до грудей, а уста розчулено та розгублено зроняли слова: – Спи, спи, Михайлику! Завтра ж до школи треба! – А нові книжки нам дадуть? – затривожився хлопчик. – Дадуть, обов'язково дадуть! Ти ж гарно закінчив третій клас і завтра вже йдеш у четвертей!.. Спи, засинай. Нянько й ангелики з тобою! Мати перехрестила малого, ще міцніше пригорнула до себе і він у її обіймах скоро заснув. А вона... Помінявши мокру подушку на суху, часто зітхаючи, не стуляла повік аж до самого світанку. Вранці помолилася Марійка з Михайликом перед образами Ісуса, Богородиці та Миколи-Богоугодника, причепурилась. Після сніданку вдяглася в усе, що найкраще, на що спромоглася, вдягнула Михайлика, зробила для нього пишний букетик з домашніх різнобарвних квітів... Удвох прийшли до школи, де вирував святковий гамір, а небавом шкільний благовісник сповістив про початок нового навчального року. Марійка на майдані загальношкільного святодійства стеҗить: дивиться, вдивляється, милується зграйками веселих діточок, а між ними і своїм Михайликом. На мить забуває про свою біду, міняється, посміхаючись, на очах молодіє. А коли класні керівники зі своїми учнями розійшлися по класах – у доброму гуморі повернулася до дому з великоднім настроем, бо її синочок-промінчик надії життя за літо змужнів. Між іншими школяриками, навіть і заможних батьків, не виглядав гіршим, ба навіть ще й гарнішим... Настрій зіпсувався, коли хлопчик повернувся додому засмученим і сповістив крізь сльози: – Мамко, нам самим доведеться купувати книжки, бо мені не дали! Коли я запитав Хому Кузьмича «чому?», то сказав, що не вистачило, бо я не заслужив. Марійка нічого не сказала. Лиш опустила на груди голову, зітхнула та малого до себе пригорнула. Згодом заспокоїла: «Може… завтра дадуть… Підійди ще раз до класного... Не журись, Михайлику. Якщо не дадуть, то позичимо гроші... Книжки ти матимеш!» Наступного дня хлопчик прохав Хому Кузьмича дати йому підручники, як і всім іншим школярам, у яких є заможні батьки і вчаться не краще за нього (в присутності прокурорового Едіка, що сам у той час вибирав книжки на свій смак з високої стопки, а класний керівник ще й прислуговував, догоджаючи йому). Зиркаючи на книжки, Михайлик зрадів: «Як їх багато! I мені вистачить!» Але від учителя почув: «А тобі не дам!» – Чому? – в розпачі розгублено знітився хлопчик. – Бо ти не заслужив! Ти мені не подобаєшся! – Я добре вчуся! Ходжу на уроки і не запізнююся, як Едік! – запротестував, заплакавши хлопчик. – Це несправедливо! Книжки ви йому дали, а мені? У вас вони є! Дайте й мені! – Та ти, бачу, ще й невихований!.. Скажи своїй мамі: хай прийде завтра після уроків! – наказав Хома Кузьмич. Знову заплаканий Михайлик повернувся додому і знову про все розповів мамці. Вона заспокоювала його, мовляв, усе налагодиться, все добре буде. Але хлопчик плакав і плакав. Розплакалася й вона, думаючи: «Що тому чоловікові треба від мене? То квіти дарує, посміхаючись і хвалячи мою дитину, то перед дітьми знущається з неї... Цього йому я не прощу!» – твердо вирішила. Наступного дня відвідала вона Хому Кузьмича, як повелів. У кабінеті той задоволено, хтиво змірявши її з голови до ніг пожадливими очима, запитав: – Як ваш настрій!? – Дуже поганий! Бо ви знущаєтесь над сиротою! – Не сиротою, а напівсиротою! - ехидно уточнив співрозмовник. – А що, ваш синок наскаржився вам? – Не наскаржився, а правду сказав, що ви книжки учням заможних батьків безкоштовно дали, а йому – ні... Скажіть, будь ласка, чи це педагогічно, по-людяному, по-християнськи? – І так, i так! А хіба ви ще й дотепер не зрозуміли в чому річ? Ви ж удова, про вас треба дбати. I я хочу вам допомагати. – У такій спосіб?.. Не легковажте сльозами вдови та сироти!.. Не робіть цього!.. Хіба ви не знаете, що то – великий гріх, за який спадає кара з неба на винного, або його нащадків аж до четвертого покоління!? На те Хома Кузьмич заіржав. Підвів її до стоса книг і там, нахилившись над її обличчям, спрагло заглянув у її блакитні очі: – Беріть для свого сина! Я буду про нього дбати, але поводьтеся мудро, бо я злопам'ятний!.. А гріх ми заховаємо в міх! – улесливо запевнив, цупко схопивши її за талію. Та в ту ж мить різко відчинилися двері кабінету і цокнув фотоапарат у руках фейлетоніста, котрого за скаргою Марійки в редакцію крайової газети відрядили для журналістського розслідування... Небавом Михайликові виділили, крім книжок, безкоштовно і все інше, необхідне для навчання, а Хома Кузьмич позбувся, крім класного керівництва, й права займатися педагогічною діяльністю. Світ, як бачимо, не без добрих людей для радості, але скільки в ньому злої нагоди для сирітських і вдовиних сліз! Юрій ШИП,
член Національної спілки письменників України | |
|
| |
| Всего комментариев: 0 | |