У понеділок, 24 серпня, Україна святкуватиме 18-ту річницю з дня проголошення Незалежності. За людськими законами наша держава стає повнолітньою. 18-річні молоді люди також нібито здобувають незалежність від батьків, хоча всім зрозуміло, що незалежність ця – умовна, а справжньої самостійності можна досягти лише з часом, доклавши до цього неабияких зусиль. Усім зрозуміло, що справжню незалежність можна здобути лише тоді, коли людина здатна повністю забезпечити себе економічно, а в ідеалі – мати змогу допомагати батькам. Доки цього немає, самостійність – доволі умовна.

При всій недієздатності й неповороткості Верховної Ради конкретні меркантильні питання, які стосуються безпосередньо депутатів та їхніх політичних перспектив, вирішуються нею доволі оперативно. Так, минулого тижня парламент подолав вето Президента на два законопроекти. Перший – про зміни до Держбюджету щодо фінансування Євро ’2012,  другий – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виборів Президента України».

У першому питанні сталася певна затримка, оскільки регіонали звернули увагу на потребу скасувати постанову Кабінету Міністрів, яка, по суті, дублювала зміст ветованого Президентом закону. Це змусило терміново скликати позачергове засідання Кабміну й ухвалити рішення про нечинність наявної постанови. Після цього 384-ма голосами зміни до бюджету було внесено – ними передбачається виділити 9,8 млрд грн на підготовку до Євро ’2012. Що означає це в реальності й чому Президент наклав вето на такі закони?

Спочатку про нюанс. Чому регіоналам так важливо було скасувати постанову Кабміну? Бо через закон вони мають ширші можливості контролювати ці гроші і це єдиний, хоч і не принциповий, позитив четвергового засідання. Але сам закон є уособленням типової психології совка, яка настільки вкорінена в свідомості наших державних мужів, що навіть не піддається критичному осмисленню з їхнього боку.

Зазвичай такого масштабу спортивні дійства комерційно є надзвичайно вигідними, тому весь цивілізований світ розглядає їх передовсім як економічний захід, а в інтересах чиновників – наплутати сюди якомога більше політики, щоб під нею прикрити свій дерибан. Приклад суто економічного підходу до спортивних форумів показала ще Лос-Анджелеська Олімпіада 1984 року, коли держава не брала практично жодної фінансової участі в підготовчих заходах, а все перебрав на себе приватний бізнес із відповідною вигодою й контролем. Країні ж залишилися спортивні арени, готелі, дороги, місця розваг тощо. У радянській пресі тоді це називали рейганомікою, але де сьогодні США, а де СРСР – розказувати нікому не потрібно.

Дещо інший підхід до організації Олімпіади показав нещодавно Китай, де держава брала найактивнішу участь в організаційних заходах. Хоча зовнішньо все виглядало не менш святково й помпезно, але кілька сотень справ щодо розкрадання державних коштів таки було заведено і навіть розстріляно кількох чиновників. Найгучнішою стала справа віце-мера Пекіна Лю Чжихуа, що набув незаконного доходу на загальну суму близько  мільйона доларів.

Україна, як завжди, в цьому питанні стояла на роздоріжжі. Лунали десятки заяв про залучення інвесторів, про чудові бізнес-проекти та ін. Але така природа чиновника, що він не може спокійно дивитися, коли повз нього проходять десятки мільйонів. Тому дуже швидко розпочалися скандали, мовляв, якась компанія не добра, поганий Є. Червоненко тощо. Незабаром все переросло в піар-істерію, що в нас уже відбирають чемпіонат, Україна зганьбиться на всю Європу і подібне. А вихід простий – виділити з Держбюджету 10 млрд грн на підготовку чемпіонату. За класичною схемою будуватиме держава, чиновники не без вигоди для себе розподілятимуть, а про доходи поки ніхто не думає, бо казна-де хто буде 2012 року. Така-от заяложена до банальності ситуація, яка в очах більшості сприймається цілком нормально. І дуже сумно, що найактивнішими лобістами такої схеми виступають два «помаранчеві», наближені до В. Ющенка члени уряду І. Васюник та Ю. Павленко. Це ще раз переконує, що жодними гаслами та кольорами систему не перебореш, бо місце сидіння визначає погляд, а виборці розбиратися в більш складних речах поки не схильні.

Мотиви голосування за другий законопроект ще більш очевидні. Головні гравці, якими є Партія регіонів та БЮТ, прагнуть якомога більше звузити поле для потенційних конкурентів і для цього використовують свою законодавчу силу, не забуваючи одночасно звинувачувати Президента в застосуванні адмінресурсу. Принципові новації закону можна звести до кількох речей. Перше – скорочення термінів кампанії на один місяць. Зрозуміло чому і Януковичу, і Тимошенко це вигідно, бо вони і так на видноті, аж надмірно: Ю. Тимошенко – як Прем’єр, а В. Янукович – як її головний критик. Проте решта кандидатів значно програють у своїх можливостях, що є продовженням політики поділу країни на двох. Наступний пункт б’є в ту ж ціль, а саме – збільшення застави до 2,5 млн грн. Щоб іншим кандидатам було дуже дорого представляти альтернативи наявній політиці, а значить – примусити бізнес вибирати лише між тим, що є. Піар-супровід такої позиції показово проводить Ю. Тимошенко з її закликами до висунення єдиного демократичного кандидата. Тобто зрозуміло, що ним вона бачить лише себе, а всі, хто їй протистоїть, – не демократи. Така риторика аж до болю знову ж нагадує КПРС, коли це була єдина в світі найдемократичніша партія робітників, селян та ще й у союзі з безпартійними і тому на дух не переносила жодних конкурентів.

Крім того, зміни до закону обмежують ще ряд прав виборців, хоча принципово на ситуацію вони вплинути не можуть. Бо, зрештою, однаково вирішуватимуть мільйони, а технології мають обмежений вплив. Так-от, якщо у нас є стільки байдужих, щоб віддати свої права на потурання політманіпуляторам, технологам, жадібним чиновникам і под., то іншої долі вони й не заслуговують. А якщо громадяни країни справді гідні цього звання, тоді жодні юридичні крутії чи шамани від політики на заваді їм не стануть.

Віктор Пащенко,Ужгород