Зовнішня безпека України: жебрак у світі фантомів - 28 Октября 2009 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2009 » Октябрь » 28 » Зовнішня безпека України: жебрак у світі фантомів
14:41
Зовнішня безпека України: жебрак у світі фантомів
Сон розуму: запізніле похмілля

А це -- вже зовсім не астрологічні марення. Днями, на Печерську, тобто в самому серці нашої всуціль мирної, без'ядерної неньки з'вляється передвиборчий білборд однієї з політичних сил, на якому проголошено: “Росія загрожує атомною війною“. Іншими словами, це виглядає вже як політична маячня: себто, одна з країн, що, згідно з Будапештським меморандумом 1994 р., є одним із основних гарантів міжнародної безпеки України, виявляється, невсипно тримає нас під прицілом своїх тактичних боєголовок? От і екс-міністр закордонних справ Б.Тарасюк якось висловився у телеефірі на кшталт того, що навіть думати про можливий збройний конфлікт між двома братніми народами є злочином. Утім, у цих словах можна простежити доволі неоднозначний підтекст. Якщо професійний дипломат щось категорично заперечує, це означає: серйозна потенційна можливість об'єкта заперечення таки існує.

Характеру ж “злочинних“ (за логікою Тарасюка) набули, хоч як не крути, вперті, незаперечні факти, що за роки переросли свій критичний масив і стали вже тривкою геополітичною тенденцією. Про, м'яко кажучи, непростий характер українсько-російських відносин вже знають навіть діти в дитячих садках і першокласники у школах. Тузла, Чорноморський флот, кримська “порохова діжка“, можливість збройного захисту прав росіян за кордоном, нескінченні газові та інформаційні війни, збройний конфлікт Росії з Грузією і “оттяпання“ наввипередки чергових земель під свій протекторат... Немає сенсу продовжувати: про це все сьогодні не говорять хіба що ліниві. А про те, що стосунки двох слов'янських сусідів вже давно переросли у недипломатичну стадію й загрожують і без того хисткій системі європейської та світової безпеки, говорить не лише український загал. Європейська преса рясніє можливими жахливими сценаріями повномасштабної війни між двома “братніми“ народами. Російський думський речник в українському ефірі заявляє, що, мовляв, нині російська армія ще не є настільки сильною, щоб нападати на Україну. Проте, після системної реформи війська, десь років через десять -- чому б і ні? Американські ж аналітики відкрито висловлюють свої сумніви у доцільності відмови України від ядерної зброї у тих далеких дев'яностих... На цьому тлі мимоволі й виринає перед очі моторошна картина великого Сальвадора Далі “Передчуття...“. Лише без префіксу “сюр“. Неначе на підтвердження усіх цих апокаліптичних прогнозів Росія днями оприлюднює нову редакцію Військової доктрини, котра передбачає можливість “превентивних“ атомних ударів по “державах-агресорах“. І не лише у великомасштабних, а й у регіональних, і навіть у локальних(!) війнах.

Схоже на те, що весь розклад геополітичних реалій викликав, нарешті, в українців тяжке й хворобливе, проте благотворне похмілля після ілюзорного сну мирного й безборонного коали. Ось лишень приклад одного з багаточисленних симптомів. Нещодавно політично-свідома юзерка ЖЖ написала у своєму щоденнику, що дія вищезгаданого Будапештського меморандуму, який гарантує Україні безпеку при цілковитому самопозбавленні від ядерної зброї, вичерпується в грудні цього року. Ні США, ні Велика Британія, ні Росія так і не виконали своїх обіцянок (про зусилля останнього з гарантів на цьому терені дивіться вище). Як діяти в цій ситуації Україні? “Вгадайте з двох раз“, -- приблизно такий висновок робить реалістична юзерка.


Комплекс войовничого пацифізму

У західних психотерапевтів, ще під впливом культового роману Селінджера, набув поширення термін “inferiority complex” (комплекс неповноцінності) -- психічний феномен, який рухає не лише індивідами, а й цілими народами. Те, що сталося в Україні в пріснопам'ятних дев'яностих, цілком можна визначити варіативним проявом цього відхилення -- комплексом войовничого пацифізму. Україна тоді в особі екс-комуністичного лідера та його новітніх союзників -- рухівців-демократів -- в односторонньому порядку відмовилася від третього у світі ядерного потенціалу, по-дитячому наївно, немов індіанці за часів Колумба, повіривши тоді ще добрим і ласкавим Великим Братам. Так чинив колись у листопаді 1917-го і перший український прем'єр, відомий письменник Володимир Винниченко, котрий в умовах реальної загрози російської інтервенції проголосив у Центральній Раді: “Не своєї армії нам, соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій“. Благо, що помірковані й при здоровому глузді політики й військовики, передовсім,полковник Євген Коновалець, не піддалися на самовбивчий пацифізм емоційного літератора.

Спілчанські ж письменники у вишиванках, котрі на початку дев'яностих патетично вигукували на мітингах риторичне: “Що ж ми за народ такий?“, через якихось пару років, вже виблискуючи депутатськими значками, ледь не волали з усіх мас-медійних усюд напрочуд сюрреалістичну відповідь самим собі: українці -- народ мирний й богобоязкий, на нас ніхто не збирається нападати, ядерні держави-друзі в разі чого закидають ракетами наших міфічних ворогів, на кону -- наша незалежність, і, врешті-решт, ядерна зброя для нас -- то непосильний економічний тягар. При цьому зауважимо, що до безміру гіпертрофована корупція і кількасоттисячна чиновницька армія, яку ми слухняно й сито годуємо ось уже півтора десятиліття, є для нас цілковито спроможними!

Потім всі пам'ятають, як президент Кравчук у ролі молодшого брата ніяково й достоту гірко-кумедно виглядав поруч з Бушем-старшим на мега-шоу під назвиськом “підривання пускових шахт“. Експерти ж ще тоді писали, що шахти -- то найзатратніша частина військово-ядерного комплексу, яку відбудувати заново для країни з недорозвиненою економікою достоту неможливо. Чимало хто тішився й пишався тим, що, мовляв, Україна явила всьому світові безпрецедентний акт доброї волі. І що ж? За десятиліття, яке минуло, чи зменшився потенціал країн ядерного клубу? Чи ж сам він не дорахувався з тих пір хоч одного свого члена? Змінилися лише статус України й ставлення до неї з боку динозаврів геополітики: з ядерного благодійника вона перетворилася на ядерного пасинка й жебрака, що застряг кісткою у горлі так званих будапештських гарантів нашої безпеки. Про що кілька днів тому, неначе отямившися від кількалітньої летаргії, “раптом“ згадав гарант української Конституції. Ми вкотре почули типовий для закомплексованої нації черговий “плач Ярославни“. Цього разу про те, що у нас найбільше в Європі запасів ядерного палива, а ми його імпортуємо. А що в цьому дивного: що уран, що цукор -- яка, врешті, різниця? Що іноземна ядерна потуга, яка чомусь мусить дбати про безпеку сердешних мирних гречкосіїв...  

У даному контексті перманентного правління Україною цілковито нестратегічної, “руїнної“ еліти, ураженої хворобливим пацифізмом, цілком вмотивованим і логічним виглядає ще один крик-волання у безвість, ледь не з картини Мунка. Мабуть, здогадалися, що йдеться про “Лист української інтелігенції...“ у складі того ж -- іронія долі! -- Леоніда Макаровича, а також медійно-вельмишанованих та трендово-розкручених інтелектуалів -- М.Поповича, О.Забужко, Ю.Андруховича і Со. Ця жалісна апеляція до вищих світових інстанцій в особі, передовсім, дядьків Сема, Володі та Мао, в кращому разі, буде розписана до розгляду яким-небудь чиновникам середньої ланки, котрі, прочитавши, насуплять від подиву брови: “Україна? А що, хіба там є інтелектуали?“

Україна, що рівна Франції

Цю тезу любили повторювати спілчанські письменники-демократи на світанку нашої незалежності, а потім стали провідними ідеологами широкомасштабної акції “Україна без ядерної зброї“. Так, Україна таки дійсно співмірна з Францією, але суто за територіальними ознаками. На превеликий жаль, ні за чим іншим.

Сьогодні мало хто згадує про визначні події 60-х років минулого століття у новітній історії Франції. Саме тоді легендарний французький президент -- генерал де Голль і переважна більшість політичної еліти зрозуміли, що міжнародна безпека Франції не може бути гарантована жодними військовими альянсами і що французький народ сам має подбати про власну незалежність та обороноздатність. Де Голль розпочав надважку політичну й дипломатичну боротьбу за набуття державою ядерного статусу. Франція вже мала гіркий досвід фашистської окупації, коли німці завоювали майже всю її територію без зайвих пострілів. Тож у середині 1960-х де Голль звернувся до нації і виголосив концепцію створення власної ядерної зброї як могутнього стримувального засобу від потенційної зовнішньої агресії, і то -- лише у дзеркально-пропорційних масштабах. Франція публічно зобов'язалася в жодному разі не застосовувати смертоносних боєголовок першою.

В західному ядерному клубі тоді зчинився страшенний ґвалт. Найбільшу обструкцію й тиск чинили на Францію США. Дійшло ледь не до розриву дипломатичних відносин. Проте французи керувалися власною конституцією і закріпленою в документах ООН рівністю усіх суб'єктів міжнародного права. Шарль де Голль пішов у 1966 році, навіть, на розрив стосунків з НАТО, але відстояв право Франції на володіння власною ракетно-ядерною зброєю. Міжнародні контролери потерпіли тоді фіаско, а Франція просто поставила всіх перед фактом свого ядерного статусу. Великим державам довелося змиритися з вибором французів, а ті в всі наступні роки співробітничали й розвивали дипломатичні стосунки з супердержавами вже на рівних. Ніякого геополітичного і ядерного дисбалансу не сталося, і перед світом не нависла тоді загроза нової війни.

На жаль, перефразовуючи колишнього українського президента Кучму, батька флюгерності й багатовекторності в міжнародній доктрині нашої держави, “Україна -- не Франція“. Як кажуть у народі, “що попові пристало, то дякові -- зась“. Мабуть, наслідуючи пророкування Глоби, наша зовнішня політика десятиліттями рухається за небаченою, унікальною в світовій практиці амплітудою -- одночасно на Захід і на Схід. Вона вже протягом 15 років нагадує сомнамбулу, симптомами пробудження якої не пахне і близько.

Північний же сусід послідовно й нестримно продовжує “поглиблювати“ будапештські гарантії для України. Спочатку весь світ “з'їв“ прийняття російською Думою закону, що дає правові підстави Росії для застосування військ за межами її території (симптоматично, що західні медіа та експерти одразу ж заговорили в цьому контексті про Україну, передовсім -- про Чорноморський флот і Крим). Днями ж було оприлюднено документ, від якого, мабуть, поповзли шкірою мурашки у багатьох політиків і громадян провідних країн світу. Ідеться про вже згадувану нову Військову доктрину Росії, в якій передбачено “превентивне застосування ядерної зброї“ щодо “потенційного агресора“. Що ж, гадаю, українським інтелектуалам варто писати чергового листа до чуйної західної спільноти.

Один російський опозиціонер нещодавно висловив в українській пресі припущення, що Росія не нападе на Україну, бо, мовляв, боїться української бойової авіації, яка в разі нападу зможе відповісти бомбовими ударами по європейській території агресора. Буквально через пару днів високопосадовий речник Міноборони України поскаржився журналістам, що готовність і оперативна спроможність наших бомбардувальників дорівнює 30 відсоткам -- немає грошей і пального. Так і хочеться перефразувати слова з відомого радянського фільму: “Є така професія в наших політиків -- підривати обороноздатність і безпеку нашої Батьківщини“.

Чи потрібна парасолька під час цунамі?

Здається, навіть найбільший поборник НАТО-інтеграції в особі Президента в глибині душі вже не вірить у можливість реалізації цього утопічного проекту. І річ навіть не у відсутності натівських симпатій до України та її народу. Просто у західних політичних топ-кабінетах сидять ще поки помірковані й осудні політики, котрі розуміють потенційну можливість конфлікту в нашому, як сказала недавно Гілларі Клінтон, “регіоні“. Саме тому, як імовірно вважають вони, меншим злом для атлантичного світу буде локальна війна, аніж світова. Тож, здоровий глузд підказує: Україні в цій загрозливій ситуації нічого не лишається, як приймати нову військову доктрину орієнтації на власні сили. Це зовсім не означає, що необхідно миттєво починати відроджувати ядерний статус. Ідеться про те, щоб дати світові чіткий попереджувальний сигнал, який не виключає такої можливості у разі крайніх обставин.

Яка ж альтернатива пропонується взамін? Звісна річ, не така, як у свій час у Франції. Натомість очільники нації й придворні експерти продовжують продукувати фантоми. Одні заговорили про приєднання до міфічної, неіснуючої системи європейської безпеки. Інші закликають переписати Будапештський меморандум і демілітаризувати Чорне море. Інакше кажучи, замінити одну “фількіну грамоту“ таким само пустопорожнім папірцем, над яким у Кремлі голосно й цинічно сміятимуться, як взагалі над наївними “хохлами“. Себто знову -- вже вкотре -- нам пропонують скористатися парасолькою під час цунамі, що невпинно насувається.

Вже наступного року в Україні буде новий президент. Можливо -- і нові уряд з парламентом. І хочуть того майбутні керманичі України чи ні, а вони змушені будуть приймати нові, адекватні реаліям зовнішньополітичну та військову доктрини, на грунті яких і вибудовуватиметься чітка й тверда стратегія відносин з сильними світу цього, і насамперед -- з північним сусідом. Адже Росією-матінкою вже давно не керує вайлувато-свійський демократ Борис Миколайович. Натомість у білокам'яній правлять жорстко-прагматичні, позбавлені будь-яких “братніх“ сентиментів кремлівсько-гербові “яструби“. Тож, може, є сенс почати новий відлік у міжнародних стосунках з нагадування про те, що першу у світі світлину атома вдалося зробити харківським фізикам?

Андрій КОВАЛЕНКО
ХайВей
Категория: Україна | Просмотров: 230 | Добавил: moderator | Теги: Україна, зовнішня політика | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]