Уніфікований хрест - 12 Февраля 2010 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2010 » Февраль » 12 » Уніфікований хрест
18:06
Уніфікований хрест
Єдина помісна церква – це довгограючий проект української влади і нездійсненна мрія церковних ієрархів.

А ще – це «спілка», чи то пак сопричастя різних гілок однієї церкви: Української православної церкви Київського патріархату, Української православної церкви Московського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви. Ідею єдиної помісної церкви політики часто піднімали на свої знамена, самі до кінця, здається, не розуміючи, в чому полягає суть проблеми та якими є шляхи її вирішення. Що ж до святих отців, то ще донедавна по їхніх благих намірах можна було б пройтися з іронією, якби не одне «але»: УПЦ КП та УПЦ МП нарешті почали домовлятися

Дещиця історії – далекої і близької

Перші десять століть існування християнської церкви можна назвати доволі млявими. Зате, коли минув перший (від Різдва Христового) міленіум, події значно пришвидшилися. Хрестові походи та інквізиція дісталися «римоцентричній» Західній Європі. Східна ж демонструвала церковні розколи. І це водночас із тим, що на Русі лише у 988 році було прийнято християнство. В яку віру хрестив язичників князь Володимир? У 988-му таке питання виглядало б доволі дивним. Але у 1054 році Римська та Царгородська (Константинопольська) церкви розірвали церковне сопричастя. Так, грубо кажучи, виникли православні та католики. Але й це ще – не кінець історії. Відколи Русь приєдналась до східної церковної традиції, київська митрополія була підпорядкована Константинополю, хоча й підтримувала зв’язки з Римом. Проблеми почалися зі створення дов¬кола Москви власного державного осередку: у XV столітті тамтешня церква відокремилась від Константинополя. Саме тоді, у 1458 році, постав перший розкол між київською та московською гілками руської церкви: Московська пішла у розкол, тоді як Київська залишилася вірною Константинопольському патріархату.

Зрештою, аж у 1589 році, Константинополь визнав Московську митрополію автокефальною, незалежною. Тоді ж був висвячений перший Патріарх Московський – митрополія стала патріархатом. Ще за 100 років Московському патріархату вдалося через турецьку владу натиснути на Константинопольського патріарха, змусивши перепорядкувати Київську митрополію Москві. Цю подію досі піддають сумнівам певні єпископи в Києві та Константинополі, адже Собор Константинопольського патріархату визнав дії патріарха порушенням канонів та позбавив його сану.

У настільки давню історію можна було б і не занурюватись, якби коріння теперішнього поділу на конфесії та (якщо так можна висловитись) «підконфесії» не сягало глибини віків. Адже теперішній розкол православної церкви на Київський та Московський патріархат почався аж ніяк не у період становлення української незалежності. Тобто формально вся суть нібито у розпаді СРСР. Але насправді конфлікт значно глибший: ані у XVI, ані у XX столітті Росія (царська чи радянська) ніяк не бажала відпустити Україну – свою колишню вотчину – у вільне плавання. Зокрема, і церковне.

Звіддавна – завдяки псковському старцю Філофею та новгородському митрополиту Зосимі, який жив наприкінці ХV століття, – на теренах нашого північного сусіда плекали і викохували ідею Москви – «третього Риму». Перший Рим пав через єресь, як писав велемудрий Філофей, другий «Рим» (Константинополь) знищили турки, відтак Москва є єдиним духовним і політичним центром усього православного світу. До речі, цією ідеєю не гребували і за похмурих сталінських часів, коли релігія була опіумом для народу. У 1949 році Москва намагалась добитись проведення у себе Вселенського собору, на якому московський патріарх отримав би сан «Вселенського». Однак ця ідея не припала до смаку Константинопольському патріархату, який традиційно вважають першим серед інших православних церков. Задум провалився, але гонор залишився. Втім, це вже дещо інший сюжет.

Братська нелюбов

Із далекого 1949-го перенесемось на півстоліття вперед. Наприкінці 1980-х, коли Радянський Союз іще існував як цілісна держава, але вже наявними були відцентрові тенденції, в церковному середовищі також намітились певні зміни. У 1989-му стараннями митрополита Філарета (Денисенка) Український Екзархат Російської православної церкви вперше отримав певні ознаки автономії. А наступного 1990 року Патріарх Московський і всієї Русі Алєксій ІІ власноруч направив грамоту на ім’я Філарета, якою проголошував, що Український Екзархат РПЦ став незалежним і самостійним в управлінні Українською православною церквою.

Водночас в Україні було розгорнуто рух за повну автокефалію УПЦ. У червні 1990 року в Києві відбувся Собор, який обрав митрополита Мстислава (Скрипника) предстоятелем Української автокефальної православної церкви, а саму церкву підніс до статусу Патріархату. Так, українську церкву вперше очолив предстоятель у сані патріарха.

Якщо забігти дещо наперед, то подальша хронологія подій буде такою: 25–26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав УАПЦ і УПЦ в Українську православну церкву Київського патріархату. Предстоятелем церкви став тоді патріарх Мстислав, а митрополит Філарет – його заступником. Після смерті патріарха Мстислава у 1993-му церкву очолив митрополит Чернігівський і Сумський Володимир (Романюк). Митрополита Філарета було знову обрано заступником Патріарха. Останній помер два роки потому – поховання Романюка в липні 1995-го під стінами Софії вилилося в грандіозне побоїще, влаштоване владою, яка чинила неймовірний спротив подібному чину. Зрештою, тоді ж, у 1995-му, патріарший престол посів митрополит Філарет.

Однак повернімось до початку 1990-х. Зрозумівши, що владу над Українською православною церквою Московська патріархія безнадійно втрачає (ще й сприяючи цьому власноруч – згадаймо грамоту Алєксія ІІ), остання намагається втрутитись у справи, вирішувати які вона вже не мала юрисдикції. Зокрема, ще наприкінці 1991 року мала місце спроба усунути Філарета з київського престолу. Коли це не вдалося, митрополит Харківський Никодим скликав 27 травня 1992-го так званий Архієрейський Собор. Собор цей все-таки «звільнив» Філарета і обрав на його місце митрополита Ростовського Володимира (Сабодана).

Ще за кілька років – у 1997-му – Архієрейський Собор РПЦ відлучить Філарета від церкви, оголосивши йому анафему. Тоді ж, у 1992 році, рішення Харкова не визнав Київ, а автокефалію Києва категорично не прийняла Мос¬ква. Так, з однієї православної церкви в Україні постали дві – УПЦ КП і УПЦ МП. Тривалий час УПЦ МП навіть не сприймала свою власну абревіатуру: є лише одна православна церква, решта – від лукавого, так традиційно говорили у прес-службі Сабодана. Нині ці дві гілки – як урочисто було проголошено наприкінці минулого року – розпочали підготовку до діалогу. Благословення на це 9 вересня 2009 року дав сам митрополит Володимир.

Status quo

Реальний стан справ наразі виглядає нас¬тупним чином. Протягом останніх років Київський патріархат кілька разів намагався підвищити свій статус та реальний вплив. У 2006 році УПЦ КП впритул наблизилася до об’єднання з УАПЦ. Але намагання зірвалося на останньому етапі: не вирішили, як має бути обраним чільник об’єднаної церкви. Тоді Київський патріархат зробив заяву, суть якої зводиться до «не хочете приєднуватися до нас "верхами” – приєднаєтеся "низами”». Заява мала під собою підстави: УАПЦ насправді тихо «тане» на користь своєї старшої сестри. Цілі приходи УАПЦ поступово приєднуються до потужнішого та більш впливового Київського патріархату. Зворотний процес також наявний. Але він не є сталою тенденцією: швидше, до УАПЦ переходять ті священики Київського патріархату, які мають серйозні особисті конфлікти із керівництвом.

Певним чином до українських справ долучено і Вселенський патріархат Константинополя. У 2008 році існував цілий план визнання Константинополем Київського патріархату. Згідно з ним, на святкуванні 1020-річчя хрещення Русі Патріарх Константинопольський міг би за посередництва української влади провести перемовини з Київським патріархатом і повернути його до свого лона, офіційно проголосивши передачу Київської митрополії Москві недійсною. Згодом Київська церква мала б домовлятися з Константинополем про незалежність. Благо, це набагато простіше, ніж домовлятися із Москвою.

Але плани зірвалися. Віктор Ющенко поїхав спостерігати за боротьбою із повінню на Західній Україні, а водночас із Константинопольським патріархом Варфоломієм поговорив Московський патріарх Алєксій ІІ. Що він йому казав і як тиснув, досі залишилося невідомим. Але у Київському патріархаті напівофіційно зізнаються, що після цієї розмови вимоги Константинополя різко змінилися до завідомо неприйнятних для Києва. Процес об’єднання було саботовано, а згодом патріарх Філарет виступив із осудом амбіцій Константинополя.

Наразі із Константинополем намагається вести переговори керівництво УАПЦ. Наприкінці 2009 року ним було офіційно подано прохання про прийняття УАПЦ до лона Вселенського патріархату – крок мало не безпрецедентний. Але першостолиця світового православ’я наразі зволікає. Прийняття УАПЦ, безумовно, поширить вплив церкви, яка страждає від малої чисельності та утисків турецької влади. Але однозначно викличе гнівну реакцію Російської православної церкви та додаткове збурення в українському суспільстві. Тому для Константинополя прийняття до свого лона УАПЦ може принести більше шкоди, аніж користі.

У 2009 році певні відцентрові процеси проявилися і в Українській православній церкві Московського патріархату. Фактично, у ній заявила про себе «проукраїнська» партія. Низка священиків та єпископів, здебільшого – молодого покоління, обережно виявляє невдоволення діючим «напівавтономним» станом церкви. Підтримку цієї партії надає і сам мит¬рополит Володимир. Певну роль у цьому відіграє внутрішня конкуренція у митрополії – головні опоненти митрополита завжди були палкими прибічниками максимального підпорядкування Москві.

Порушити «українське» питання на Помісному Cоборі Російської православної церкви «проукраїнській партії» Московського патріархату не вдалося. Але вдалося ініціювати підготовку до переговорів із Київським патріархатом. Водночас у переговорних комісіях з одного боку беруть участь дуже впливові особи – так, митрополит Димитрій, який  очолює делегацію КП, є фактично «правою рукою» пат¬ріарха Філарета.

Повернення УГКЦ

Стосовно Української греко-католицької церкви, то її історію в загальних рисах уже виклав у інтерв’ю «Главреду» кардинал Любомир Гузар. У середині століття на теренах Речі Посполитої та Угорщини віряни східного обряду терпіли утиски римо-католиків. Метою прий¬нятої того часу Берестейської унії було: урівняти перших і других перед лицем Ватикану. Саме тому в 1596 році й утворено Українську греко-католицьку церкву. Її протекторат здійснював Папа Римський, а основні догмати були прийняті від католицької церкви. Водночас, однак, збереглися православні обряди та відправа руською мовою.

За півстоліття потому, внаслідок трьох розподілів Речі Посполитої, доля УГКЦ потрапила в залежність від політики, впроваджуваної новими господарями. На землях, що відійшли до Російської імперії, унію було ліквідовано у 1795 році за наказом Катерини ІІ, хоча після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. У 1839-му Микола І підписав акт про ліквідацію унії в імперії та возз’єднання її вірних з православною церквою.

Стосовно ж Австрійської імперії, то там бодай не утискали українську церкву. Чи принаймні утискали не так нищівно, як це робили російські уніфікатори, які заганяли парафіян до єдино можливої та політично вмотивованої форми віри. А загалом, як зауважив один зі священнослужителів УГКЦ, «…греко-католицька церква – не націоналістична, а національна. Ми щиро вважаємо її такою, бо саме вона втримала національний дух народу Західної України. Саме вона колись дала змогу галичанину у польському ярмі пам’ятати, що він є українець...».

УГКЦ змогла вціліти за різних окупаційних режимів, зокрема, й німецько-фашистського. Легендарний глава УГКЦ часів Другої світової війни Андрій Шептицький мав зухвалість сперечатися із самим рейхсфюрером СС Гіммлером, проте навіть німці були поблажливішими до греко-католиків, ніж радянський режим. Наступника Шептицького – Йосипа Сліпого – протримали в ув’язненні з 1945-го до 1963 року, а відтак почалася поступова «відлига». Офіційно повернувшись у 1989-му на західноукраїнські терена, УГКЦ протягом наступних років поширила свій вплив і на решту регіонів.

Нині Українська греко-католицька церква активно виступає за «єдність, але не одноманітність», яку може дати союз із православними. В одному зі своїх інтерв’ю Любомир Гузар зазначив, що Рим не заперечує проти руху в цьому напрямку. Єдине, що слід брати до уваги, так це те, що авторитет УГКЦ значної мірою спирається на постать самого Гузара. Без нього (а чільник УГКЦ не виключає передачі влади наступнику) шлях УГКЦ може бути відкориговано. Як підкреслює сам Гузар, питання щодо нового голови УГКЦ вирішуватиме винятково Синод, до складу якого, звісно, не входять так звані «підгорецькі отці» – група розкольників, які самі себе проголосили єпископами. Церковний трибунал наклав на них кару великої екскомуніки (заборону священнодіяти і приступати до будь-яких Святих таїн).

Також свого часу від УГКЦ відійшла група традиціоналістів. Їхній традиціоналізм полягає у використанні під час богослужіння тільки церковнослов’янської мови, особливому підкресленні латинських богословських доктрин, традицій та обрядів. Починаючи з часів Андрія Шептицького, в греко-католицькій церкві триває процес її делатинізації, наближення до традицій і форм Східної Церкви. Вважається, що це непокоїть певні ватиканські кола, які вбачають загрозу для єдності УГКЦ із Римом. Саме тому опозиційні рухи в греко-католицькому середовищі, які декларують мету більш щільної єдності з Римом, знаходять певну підтримку.

Усе вищезазначене існує наразі у вигляді невиразних чуток і припущень, хоча б тому, що греко-католицька церква, ототожнюючись із Любомиром Гузаром (і маючи за плечима персони Шептицького та Сліпого), є уособленням мудрої, виваженої та міцної інституції – не скомпроментованої скандалами і внутрішніми розбірками. Проте заміна харизматичного лідера може зумовити прихід нової парадигми із дороговказом до Ватикану.

Наталія Лебідь, Віктор Трегубов, журнал «Главред»

Просмотров: 228 | Добавил: foto-uzh | Теги: УПЦ МП, религия, украина, конфликт, Церьков, УПЦ ГК, УПЦ КП | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]