До Ужгорода син видатного закарпатця, чудовий віолончеліст, нині концерт-мейстер Дебреценського симфонічного оркестру Іштван Задор привіз близько півтисячі нотних збірок з бібліотеки батька. Тут практично вся світова класика. Причому це твори, з котрими Дезидерій Євгенович регулярно працював. Серед презентованих є унікальні екземпляри, яким близько 100 років і яких нині, звісно, майже не знайти; є ті, які Задор придбав ще студентом у Празі, як і ті, що йому дарували, як-от збірник творів Петра Чайковського для оркестру з дарчим написом Євгена Шерегія до 50-річчя митця (1962 рік). Крім того, пан Іштван передав училищу і записи ранніх творів Дезидерія Євгеновича, датовані 1930 роком. "Не знаю, як би на це відреагував батько: мені здається, ці ноти він ретельно ховав, проте я насмілився привезти їх, бо, на мою думку, було б добре, аби студенти і викладачі познайомилися і з Задором-початківцем, - сказав він. - А ще я був би радий їх колись почути”.

"До речі, кілька років тому пан Іштван знайшов цікавий рукопис твору раннього Задора "Глорія” для мішаного хору і симфонічного оркестру. Його перше виконання відбулося в рамках фестивалю "Музичне сузір’я Закарпаття”, на якому обов’язково звучать твори видатного композитора і почесним гостем якого неодноразово ставав його син, - розповів Віктор Теличко, голова Закарпатського осередку Національної спілки композиторів України. - А нині - такий безцінний подарунок, котрий, безумовно, стане нам усім у пригоді. Гадаю, ця подія надихне і викладачів, і студентів на подальшу творчу роботу”.

Проте не лише ноти "оселяться” в бібліотеці Ужгородського музучилища. Музей першого директора, яким по праву пишається заклад, поповниться унікальними документами: оригіналом атестату зрілості Д. Задора, виданим йому гімназією Другетів, довідкою 20-х років минулого століття про те, що Євген та Жозефіна Задори, батьки композитора, були активними учасниками хору "Боян” і своєю виконавською майстерністю збагатили рівень хору, та репертуарною збіркою 1926 року, якою користувався Євген Задор. "Крім того, ми з сестрами вирішили передати і другий екземпляр збірки "Народних пісень Закарпаття” з помітками Бартока”, - додав Іштван Задор. У свою чергу, Світлана Стегней, директор УжДМУ, принагідно повідомила, що нещодавно натрапила на документ 1945 року про призначення Дезидерія Задора керівником училища, і він теж додасться до музейної експозиції. На першого директора тут рівняються, його ім’я асоціюється із професіоналізмом, каже Світлана Іванівна, а свідченням того, що започаткована ним справа має гідне продовження, є те, що щороку викладачі та колективи закладу, а також його випускники стають лауреатами обласної премії у галузі музичного та виконавського мистецтва імені Дезидерія Задора.

Дякуючи родині Задорів, начальник обласного управління культури Юрій Глеба зазначив: "Ми ще не можемо сповна осягнути значущість нинішньої події. Проте переконаний: це дарунок не лише музучилищу, а й усьому Закарпаттю. Сподіваюся, він стане поштовхом до глибокого вивчення і відтворення музичної спадщини Дезидерія Задора, яка - переконаний - у стінах музучилища отримає друге життя”.

Після урочистої передачі нотного архіву нам удалося поспілкуватися з Іштваном Дезидерійовичем.

- Пане Іштване, вітаємо рішення вашої родини передати нотний архів батька Ужгородському музичному училищу. Що спонукало вас до такого кроку?

- Ця думка у членів нашої сім’ї зародилася давно. І спонукало нас до цього, сказав би, трепетне ставлення до пам’яті Дезидерія Євгеновича на батьківщині, зокрема в музичному училищі. Я не знаю, що сказав би батько про нинішню подію. Швидше за все, що не варто було улаштовувати навколо цього такий бум, - він не любив помпезності. Але ми переконані: ті ноти, якими він користувався, звідки вивчав твори, з якими неодноразово виходив на публіку, невід’ємні від його пам’яті. Батько завжди тримав себе ужгородцем, тут почувався як удома і радо сюди приїздив. Тож якщо він тут почувався як удома, то й ноти повинні повернутися сюди. Проте, гадаємо, не тільки вони мають бути тут. І згодом так воно і станеться.

- Яка це частка батькової бібліотеки?

- Це більша частина його нотного архіву. Ще трохи залишилося в сестер. Серед привезених твори віденських класиків, великих романтиків, наприклад Мендельсона, Шуберта, Шумана, композиторів ХХ століття, зокрема Стравінського, Бартока, Кодая, радянських Шостаковича, Хачатуряна…

- А кому Дезидерій Євгенович віддавав перевагу?

- У його програмі були переважно твори романтиків. Але він грав і Бартока, і Стравінського, і Сметану, і Дворжака, любив музику ХХ століття. Причому збірки не залежувалися на стелажах - він постійно ними користувався, із завидною завзятістю по неділях переграваючи знов і знов свій репертуар.

- Ви самі грали за цими нотами?

- Наприклад, сонати Бетховена. Загалом привезені збірки для мене цінні, бо з ними пов’язано багато спогадів. Так само і в сестер. Коли ми пакували їх, весь час запитували один в одного: "А пам’ятаєш, батько це грав?”. Дезидерій Євгенович займався годинами, аби бути в формі. І донині дивуюся, звідки мав стільки енергії. Під його "акомпанемент” ми прокидалися і йшли спати. Ці твори й донині лунають у мене у вухах. Пам’ятаю фінал фортепіанного концерту Чайковського, мазурки Шопена, безліч творів… На щастя, ми нікому із сусідів не заважали, бо в Ужгороді жили в особняку. Проте ніколи не було нарікань і у Львові, куди переїхали 1962 року. Тут попервах мешкали всі по-окремо: ми з однією сестрою - в інтернаті музичної 10-річки імені Крушельницької, де навчалися; старша сестра - в гуртожитку; батьки - на квартирі, а разом збиралися по неділях. Молодша ж сестра залишилася в Ужгороді з бабусею. Далася взнаки непрактичність батька: коли ми переїжджали, його не цікавило, що буде з нашим великим будинком, який залишали, і де оселимося на новому місці, - він жив лише музикою. Щоправда, з часом умови налагодилися, нам дали 3-кімнатну квартиру. І до регулярних батькових музикувань додалися наші з сестрами … І жодного невдоволення з боку сусідів!

- Він був вимогливим?

- Надзвичайно. Як до себе, так і до оточуючих. Зокрема, нам не дозволяв байдикувати. Знаючи, що музикант - не просто професія, а й спосіб життя, примушував і нас багато займатися. А неділя вважалася днем, коли слід було більше часу приділяти музикуванню. Він постійно повторював свій репертуар від найперших творів, цього вчив і нас. "Неділя для того, аби не забувати те, чого ми колись так тяжко навчилися. Твори завжди треба освіжати в пам’яті”, - любив казати він.

- Я так розумію, ви, його діти, стали музикантами. А онуки?

- Усі вони отримали музичне виховання, що, переконаний, дуже важливо для гармонійного розвитку людини; активно відвідують концертні зали та оперні театри. Зокрема мої доньки навчалися в музичній школі обов’язкових 6 років і 4 - додатково. Старша закінчила музичне училище, проте здобула й інший фах. Як складеться її майбутнє, не знаю, поки вона виховує сина, мого онука.

- Родина Задорів проживає в Угорщині. А в Ужгороді ви часто?

- Я охоче сюди приїжджаю. Ужгород - невід’ємна частина мого життя. Одразу спливають у пам’яті дитячі роки. Я пам’ятаю все, що тоді зі мною тут відбувалося, якими вулицями гуляв, як ходив із татом в училище… Зустрічаю тут багато колег, знайомих. На щастя, серед них чимало тих, хто працював іще з батьком. А ще відвідую концерти. Після вузу (майже 30 років тому) я виїхав до Угорщини. Мені там добре Але тут інший світ, багатий спогадами, емоційними відчуттями. Угорщина мені цього не може дати. Це може дати те місто, де я народився.