Петро Матій: " Мій голос - від Бога, від природи..." - 6 Января 2010 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2010 » Январь » 6 » Петро Матій: " Мій голос - від Бога, від природи..."
13:56
Петро Матій: " Мій голос - від Бога, від природи..."
Петро Матій: " Мій голос - від Бога, від природи..."
"Хлопче, тобі треба співати, а не зварювати!" - сказали колись Петру Матію і. він став народним артистом.

Талант, помножений на величезну працездатність і фанатичну любов до пісні, приніс Петрові Матію визнання не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Йому аплодували в Канаді, Італії, Росії, Німеччині та інших європейських країнах. Він став триразовим лауреатом обласної премії імені Дизидера Задора. Його голос – розкутий, хвилюючий зворушливий, незвичайної звукової насиченості.
Він випрацював об’ємний репертуар – пісні, романси, оперні арії та навіть цілі оперні партії. Його пісні – то думи, турботи і мрії багатьох людей, які слухаєш залюбки. Від творів у його виконанні виступають сльози – настільки він здатний зачепити своїм співом слухача. Майже жоден порядний концерт на Закарпатті не обходиться без його славетної "Верховино, світку ти наш". 

– Петре Петровичу, як переживаєте нинішню кризу?

– Благо, тепер у філармонії заробітну плату видають вчасно. Окрім того, маю пенсію, хоч і не депутатську, не генеральську, але ці гроші є доброю підмогою для нашого сімейного бюджету. Я ніколи не кажу: "Давайте гроші, то співатиму". Треба – то співаю. Заплатять та погостять – добре, подякують – теж приємно. 

– Напевно, у батька вдалися зростом, поставою?

– Так, мій нянько був високим красенем із гусарськими вусами. Я весь у нього, тільки до свого іміджу додав трохи бороди. "Юлько, прошу тя стати моїм дітям матір’ю", – сказав колись 28-річний двічі вдівець 23-річній сусідській дівчині. Вона стала турботливою ненькою двом дівчатам чотири і шести літ. Поки нянько заробляв гроші на шахтах у Франції, мамка побудувала нову хату з вальок. Упродовж кількох років мамка народила 4 дочки. Родина дуже хотіла хлопчика. І бажання здійснилося. Я народився 28 квітня 1943 року. Мамці було сорок, а наймолодшій сестрі – 10. Пестили мене всі. А коли не було й 11-ти, помер батько. Йому не виповнилося ще й навіть 60 років, роботи на шахтах позначилися на здоров’ї. Ми з мамкою залишились удвох, сестри повиходили заміж.

– А звідки такий голос?

– Нянько був ще й голосистим. Односельчани не могли наслухатися його. Безумовно, від Бога, від природи маю такий голос. До того ж він ще й добре поставлений. На старі роки навчився співати економно. Якщо робити це файно, акуратно, то голосові зв’язки не зносяться. Цьому вчать у спеціалізованих закладах.

– Як ви почали співати?

– У школі не хотів ходити на хор. Ледве чекав, аби закінчився шостий урок. Біг додому, обідав, гнав корову, вона паслася, а ми з хлопцями футбол дригали. Але вчителі як виділи, що дитина мало годна співати, то гнали на хор. Так і я туди попав. І співав, співав, співав. Після восьмирічки поїхав на Донбас, де жила і працювала моя сестра Єлизавета з чоловіком. Там закінчив ПТУ й отримав диплом електрозварювальника. Працював на великих будівельних роботах. Звідти мене призвали до лав Радянської армії. Там теж працював зварювальником і співав, був солістом військового ансамблю. Повернувшись додому, влаштувався в Будівельно-монтажне управління у Виноградові... зварювальником. Співав у сільському хорі. Пригадав слова дружини одного офіцера: "Петре, тобі треба вчитися в консерваторії, бо в тебе від природи оперний голос", – і надіслав документи до естрадно-циркової студії в Київ. Виклик на екзамени прийшов із запізненням – на той час вони вже закінчилися.

Отож, співав собі помали у сільському хорі, зварював, від початку до завершення працював на будівництві Виноградівського пластмасового заводу. У 24 з половиною роки одружився з місцевою вчителькою математики, на три роки молодшою.

Зайняв перше місце на обласному огляді, приуроченому 50-річчю Великого Жовтня. Заспівав "Два кольори", "Дивлюсь я на небо". До мене підійшов Андрій Євгенович Задор. Він викладав в Ужгородському музучилищі вокал. Запитав, де працюю. "Хлопче, тобі треба співати, а не зварювати", – відповів на те. Ще поцікавився, скільки заробляю. "200 рублів", – кажу. – "Я тобі стільки не обіцяю, але допоможу, аби ти з часом заробляв такі гроші". 

– Добре пригадую той день, – приєднується до розмови дружина Маргарита Антонівна. – Прийшов Петро додому і каже, що хотів би йти вчитися. Я пішла до нянька і розповіла все йому. На то він сказав: "Серед нас ти не пропадеш, а Петро най іде вчитися". Я чоловікові завжди нагадую, що має дякувати моєму нянькови, бо саме завдяки йому він став професійним співаком. Нянько був мудрим чоловіком, хоч і не мав освіти.

Коли Петро пішов учитися в Ужгородське музучилище, у нас уже була однорічна Оксанка. За чотири роки його студіювання на стаціонарі у нас народилися ще дві доньки – Леся та Марина. Після училища Петро навчався ще у Львівській консерваторії. Отож, вісім років я тримала сім’ю та господарство на своїх плечах.

 "Виходила заміж за простяка-зварника, а живу із народним артистом"

– До речі, скільки ви разом і як познайомилися?

– Ми разом уже 42 роки. Обоє народилися у селі Сасово Виноградівського району, –
продовжує пані Маргарита. – Петро жив у вишньому кінці села, а я – у нижньому. А познайомилися 9 травня 1967 року. То був вихідний день, до того ж неділя, і тепла погода. Ми утрьох – я, моя двоюрідна сестра Єлизавета та її знайомий з Ужгорода – пішли на Тису. Там зустріла однокласника, він запросив до їхньої чоловічої компанії. Хлопці, серед яких був і Матій, пекли картоплю, ловили рибу.

– 16-річний Степан почав навчати мене розуму, – посміхається Петро Петрович.
"Петре, ходиш на хор, там дівок повно. Але лишися того. Глянь, яка дівка файна, вчена, роботу має", – показав на Маргариту. Я вдав, що ніби не чую. За півгодини вона залишила нашу компанію. Ввечері побачив її у клубі. Наші погляди зустрілися. Оті сірі очі пронизали моє серце. Але того вечора не провів її додому. Всіх дрібниць не пригадую, але за п’ять місяців – куку – відгуляли весілля.

– А ти чому не скажеш найголовнішого? – звертається до чоловіка. – Сім’я. Адже у селі це мало велике значення. "Но, учителька, а убрала собі такого простяка – сварщика", – пригадую слова багатьох сасівців. 

– Нині живете із зіркою – народним артистом України, шанованою людиною…

– Мені приємно, що Петра відзначили званнями, але він і надалі залишився людиною,
простим чоловіком. Для нас він – люблячий чоловік, турботливий батько, дідусь. Коли приїжджаємо до рідного села, то Петро стає говорити на вулиці з кожним. Не зазнається, не задирає голови. Різдво відзначаємо тільки у селі, там колядуємо, гостимося, спілкуємося.

– Який він у побуті?

– Не знаю, чи знайдеться аналог моєму чоловікові. Із самого початку нашого сімейного життя ми мешкали окремо. За вісім років, які Петро вчився стаціонарно, все лягало на мої плечі. А в Ужгороді за дітей і кухню відповідала я, а ходив по інстанціях він. До речі, ми ніколи не сварилися за миття посуду: кому випало, той це і робив.

– Що зазвичай дарує вам чоловік?

– Різне. До мого 55-річчя написав слова і музику до пісні "Незгасима любов".

– О, Маргарито, скільки років прожито і у серці твоєму знов незгасима живе любов, –
наспівує пан Петро. – Це була перша пісня у моєму житті, яку я написав – і слова, і музику. Згодом – "Чому я тебе полюбив". А загалом зізнаюся, що не вмію писати тексти пісень. За два роки ужгородка Ніна Петрішка склала для мене 20 творів. Дуже відчула мій дух, нашу сім’ю. Таке враження, що вона читає чиїсь думки. "Три берізки – це мої три доні" присвятив своїм дочкам. Слова пісні надзвичайно зворушливі.

– Пане Петре, ви співали з багатьма артистами. З ким із них отримали найбільше емоцій?

– Якось на Закарпаття приїхав тоді ще Президент Кучма. Мені зателефонували з ОДА і попросили поспівати. У камінному залі виводив "Ніч яка місячна". Бачу, тодішній міністр транспорту Георгій Кірпа встав і підійшов до мене. Подумалось: лиш би пісню не зіпсував. Приєднався, почав співати другим голосом. Ото був дует! Ото була така краса на два голоси, що присутні аж принишкли. А в Італії нас зі Степаном Ґіґою на руках носили. Глядачі були вражені нашим талантом. Ґіґа – оперний співак, але він, на жаль, подався в шоу-бізнес. Тому працюю зі своїми прекрасними жінками з "Гармонії" – Марійкою Зубанич, Оксаною Ільницькою та Надією Підгородською. 30 років співали під баян. Не так давно розжилися на інструментальний ансамбль народних інструментів. А три роки тому став ще і солістом Закарпатського народного хору.


Тетяна Грицищук ,"Старий Замок Паланок"
Категория: Закарпаття | Просмотров: 196 | Добавил: foto-uzh | Теги: Закарпаття, Петро Матій, співак | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]