Олексій Попов: "Не люблю знімати "чорнуху" - мене це ніколи не приваблювало." - 11 Мая 2010 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2010 » Май » 11 » Олексій Попов: "Не люблю знімати "чорнуху" - мене це ніколи не приваблювало."
15:24
Олексій Попов: "Не люблю знімати "чорнуху" - мене це ніколи не приваблювало."

Алексей ПОПОВНинішній гість "Суботніх зустрічей" нещодавній ювіляр член Національної спілки фотохудожників України, Національної спілки журналістів України, художник FIAP (Міжнародної асоціації фотомистецтва) Олексій Попов із тих ужгородців, котрі не потребують особливого представлення.

Гадаю, не помилюся, що чи не кожен дорослий городянин, почувши його ім’я, одразу розуміє: йдеться про талановитого вдумливого фотохудожника, кожна робота котрого - чи то закарпатський краєвид, чи фрагменти Ужгорода або ж Мукачева, чи портрет сучасника, а чи ню - майстерно зупинена мить. Недарма ж ціла низка його робіт відзначена нагородами міжнародних фотовиставок. Утім Олексій - ще й великий патріот свого міста, в котрому знає ледь не кожен куточок, і йому дуже болить, що через бездумне осучаснення історичного центру нащадки можуть не побачити той самобутній Ужгород, який, попри все, й досі захоплює містян та туристів; тому і поспішає зафіксувати його у фото. Загалом Олексій Попов - дуже позитивна людина. Такою є і його творчість.

- Олексію, як давно ви у фотомистецтві?

- Важко сказати. Фотографією захопився ще в дитинстві, років у 12, коли мій дядько-фотолюбитель став давати мені свій фотоапарат. Я був такий гордий із цього! Із задоволенням знімав усе навколо, потім проявляв плівку, а він аналізував мої роботи й давав поради. А загалом мої "університети” були нехитрі: премудрості фотомистецтва опановував завдяки спілкуванню з іншими фотолюбителями, яких у місті тоді було чимало, й через єдиний профільний журнал "Советское фото”. І було великою удачею, коли виходило розжитися чеським "Фоторевю”, який ніс свіжий подих, зовсім іншу стилістику, світовідчуття… Втім фотографія була не єдиним захопленням. Я, як і більшість моїх однолітків, активно займався спортом. Плавання, ватерполо, лижі, біатлон - усе спробував. А крім того, відвідував шкільний хор, танцювальний гурток, ляльковий, згодом зацікавився політичною сатирою, пантомімою й нарешті прийшов у театр старшокласників при Палаці піонерів до Ігоря Колюбакіна.

- Маючи таку масу захоплень, якому віддали перевагу по закінченні школи?

- Одразу після 10-річки за великим блатом улаштувався слюсарем в автоколону. А вже за рік опинився в обласній архітектурі - стали в нагоді навички кресляра, які разом зі своїми однокласниками здобув протягом останніх двох шкільних років. Звідти пішов в армію, туди ж опісля повернувся і пропрацював ще 8 років штатним фотографом - згодилося й моє захоплення фотографією. Чимало наших проектів новобудов, що експонувалися на всесоюзних виставках, "проілюстрував” своїми знімками. До речі, на ВДНГ закарпатські об’єкти соцкультпобуту чи архітектури завжди займали призові місця. В краї активно йшло індивідуальне будівництво, що на той час для Союзу було унікальним, і проекти наших сіл, наприклад, Петрова на Виноградівщині, Великих Лучок на Мукачівщині, багатьох інших відзначили почесними нагородами.

- За 8 років роботи в архітектурі ви так і не визначилися зі своїм майбутнім як архітектора?

- Цей час не минув безслідно. Я навчився грамотного бачення архітектури, пропорцій, співвідношень, озеленення. Усе це дуже допомагало мені при зйомках.

- … і знайшло відображення у фотоальбомах "Ужгород” та "Мукачево”? До речі, ваш фотоальбом про Ужгород свідчить про прекрасне знання вами міста. За ним і ми по-новому відкривали його для себе. А які чудові деталі архітектури ви в ньому представили! Їх відкрили в процесі роботи?

- Робота над фотоальбомом про Ужгород, що вийшов у видавництві „Шарк” (директор Олександр Шпеник), зайняла кілька років, і в ньому я найперше подав свої улюблені місця: Кафедральний собор і площу перед ним, вимощену булижником, цікаву з точки зору архітектури Жупанатську, альпінарій, Шандора Петефі, де пройшли мої дитячі роки. А оскільки книжку створював творчий колектив, то й кожен із його членів зробив свій внесок. Так, наприклад, Федір Шандор, чудовий знавець Ужгорода, підказав сюжет із флюгером із датою "1905 рік” на колодязі на Берчені. У пошуках "натури” я багато ходив старим містом, роздивлявся будівлі, заглядав у двори. Так натрапив на двох ведмедів на фасаді СБУ напроти "Пінгвіна”. Про них мало хто знає, бо вони закриті сакурами. На вулиці Волошина знайшов фантастичні дерев’яні ворота. Купа цікавих двориків на Шандора Петефі. Цілком випадково на тій же Волошина у стіні під’їзду одного будинку побачив статуетку Діви Марії, зроблену з гіпсу. Дивовижна робота! І що найприкріше: коли згодом зносили цей будинок, її, швидше за все, знищили… А загалом дивна наша психологія. Ми роками можемо ходити містом, не звертаючи уваги на якісь речі. Та коли щось руйнують, починаємо обурюватися: що ж ви робите, це ж родзинка, історія. Пригадується такий випадок. Якось у розмові з успішною молодою людиною я з гіркотою висловився з приводу появи однієї нової будівлі, що вибивається зі структури старої вулиці. Звісно, будиночки, що поряд, - не пам’ятники архітектури, втім це історія міста певної епохи, тож доречно було б зберегти їх хоча б у радіусі 100 метрів від Петефі. У відповідь почув: "А що тут такого?! Це ж мотлох”. І таких прикладів чимало. Це трагедія. Ми говоримо про розвиток туризму. „Проїли” сторінки газет, теле-, радіоефіри постійними підтвердженнями своїх прагнень до євроінтеграції. Тож давайте брати приклад з Європи, з трепетного ставлення європейців до архітектурної спадщини їхніх міст! Інакше, що в нас буде дивитися туристам? Нові споруди із заліза і бетону?

Утім не думайте, що це "ноу-хау” незалежності. В радянські часи теж були проблеми зі збереженням міста, просто тоді менше будували, а отже, й не ламали. Так, коли для облицювання будинків почали застосовувати новомодний тоді матеріал терозит, безжально збивали штукатурку з розкішною ліпкою, чим споганили чимало будинків в Ужгороді. Універмаг "Україна” хотіли звести в районі Корятовича… Ми, звичайно, якось-таки „перехворіємо” цією „дитячою хворобою”, але старого міста вже не повернеш…

- Як із архітектури перемістилися в газету?

- Моя дружина (журналістка Людмила Попова - авт.) працювала в "Закарпатській правді”. І мені час від часу доводилося ілюструвати її матеріали. Це був новий, цікавий напрям, яким я захопився. Тож коли з часом у газеті звільнилося місце фотокореспондента і тодішній редактор Іван Уста запропонував його мені, легко погодився. Так і пішов стезею фотожурналістики й доволі довго займався цим жанром, співпрацюючи, окрім того, з "Молоддю Закарпаття” та "Карпаті ігаз со”.

- Фотожурналістика чим цікава?

- Це жива робота. Ти постійно у вирі подій, відвідуєш об’єкти, зустрічаєшся з багатьма людьми. Зокрема мені довелося побувати в нових цехах "Турбогазу”, куди далеко не кожен міг потрапити. Фантастичні масштаби виробництва, що налагоджувалося, унікальне обладнання вражали. Захоплюючими виявилися і виїзди на колгоспні лани. Словом, мені було цікаво жити. До того ж фотожурналістика дала зрілість, житейський досвід.

- Майстерність портрета з тих часів?

- Переважно так. Була маса типажів, тож намагався їх цікаво відзняти. "Добрав” досвіду й під час роботи у видавництві "Карпати”. Брав участь і у створенні фотоальбомів "Шовкова косиця”, "Писанки”, "Малюнки Вацлава Фіали”, календарів.

- Ви набивали руку в чорно-білому фото. Це було складніше?

- Звісно. Окрім того, треба було мати приміщення для лабораторії, відповідне обладнання, хімікати… А отже, й менше людей займалися фотографією. Нині шлюзи відкрилися, і чи не в кожного 2- 3-го фотоапарат. Усі знімають із задоволенням, не переймаючись діафрагмою, ви-тримкою тощо - тим, що раніше треба було знати, аби вийшов якісний знімок. Тепер усе це робить фотоапарат. Не треба й ліхтарів-судочків - відзнятий матеріал "дотягнуть” спеціалісти в сучасних фотолабораторіях.

- Виходить, що нині фотографом може бути будь-хто?

- Так. Утім фотохудожником - ні. Бо для останнього важливі талант, креативне начало. Нині мало просто фотографувати. Важливо добре володіти комп’ютером, бути дизайнером. Цифрова камера і комп’ютер - оце і є фотолабораторія.

- Як давно ви перейшли на ці технології?

- У 2004 році в мене, мабуть, одного з перших фотографів в Ужгороді з’явилася цифрова дзеркальна камера. Одразу придбав і комп’ютер. І перестав працювати з плівкою. Це набагато технологічніше, швидше і якісніше. Втім усе ж залишаються майстри, котрі принципово продовжують знімати на плівку, обстоюючи думку, що певні речі гарно виходять лише на ній. З цього приводу можна дебатувати, бо можливості сучасних комп’ютерних програм дозволяють тим, хто ностальгує за плівкою, підігнати під неї цифрове зображення. Динамічний діапазон у кольорах, напівтонах у плівки поки вищий. Та сучасна апаратура наздоганяє і переганяє її. До того ж варто врахувати, що в нас в Ужгороді, на відміну від мегаполісів, придбати професійну плівку й обробити її немає можливості.

- …а так ви сам собі режисер. Із переходом на нові технології у вас змінилися й пристрасті у твор-чості?

- Не сказав би. Нові теми з’явилися, напевно, тому, що в цифрового апарата ширший спектр можливостей. Коли я на нього перейшов, зникла проблема чутливості плівки, розширився діапазон, в якому можна працювати: ловити моменти, робити унікальні знімки в інтер’єрах, при будь-якому освітленні. Таким чином став ширшим і жанровий вибір.

- До речі, в якому жанрі найбільше подобається працювати?

- Мені близькі архітектурна зйомка, портрет. А втім, чітко визначених улюблених тем не назвав би. Якщо виходить, якщо ти відчуваєш, що тобі цікаво, значить, це і є твій жанр, твоя тема. Давно працюю в жанрі ню. Жінка, її краса, тіло, пластика - це все категорії прекрасного, нетлінного. Я отримую величезне задоволення від цієї роботи.

- У чому б іще хотіли себе випробувати?

- Мені дуже подобається натюрморт. І все якось не доходили до нього руки. Це дивовижний жанр, на якому перевіряється майстерність художника. Є ще ряд цікавих проектів, проте їх не озвучуватиму, аби не наврочити.

- Нині відомі фотомитці Михайло Палінчак та Володимир Балега, з котрими ви до того ж є членами Національної спілки фотохудожників України, називають вас своїм учителем. Що скажете про своїх учнів?

- Учительства в розумінні сидіння за партами не було. Власне, знання і досвід передавалися в процесі спілкування, семінарів, пленерів. Міша Палінчак наполегливо йшов у фотографію, багато працював над собою. Нині він один із провідних фотохудожників. Володя Балега - чудова людина і дуже талановита. Нині ціла генерація фотографів працює цікаво, несподівано, і це не може не радувати. Загалом професіоналізм заворожує в будь-якій сфері людської діяльності.

- А дочка Наталія - теж ваша учениця?

- Звісно. Вона творча, цілеспрямована людина. Після 9-го класу несподівано для нас подала документи в училище прикладного мистецтва (ми очікували, що вона, як мама і бабуся, стане філологом) і вивчилася на художника-кераміка. А захоплення фотографією почалося зі зйомки своїх робіт, потім друзів і зрештою переросло в серйозне заняття. Я лише схвалюю це, бо окрім усього, в мене є послідовниця. Син-музикант теж захопився фотографією. Самотужки опанував фотодизайн і в роботі з комп’ютером навіть випередив мене. Отака в нас творча сім’я. А ще я щасливий, що поряд зі мною багато років моя дружина. Для художника визначальним є внутрішній стан, відчуття розкутості, коли в тебе забезпечені тили. У нас спільні інтереси, нам цікаво разом, ми підтримуємо один одного, що дуже важливо. Це відобразилося й на моїй творчості. Я не люблю знімати соціальний негатив - мене це ніколи не приваблювало. Я не епатажний фотохудожник, вірніше, фотограф, як люблю себе називати, бо так усім зрозуміліше. Причому позитивно налаштований.


Олена Макара, "Ужгород"
Категория: Закарпаття | Просмотров: 239 | Добавил: foto-uzh | Теги: Алексей ПОПОВ, искусство, фотограф | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]