День Перемоги: блиск і убозтво офіційних урочистостей - 9 Мая 2010 - Новини Закарпаття та Світу
Главная » 2010 » Май » 9 » День Перемоги: блиск і убозтво офіційних урочистостей
17:12
День Перемоги: блиск і убозтво офіційних урочистостей

«Сьогодні найвищий наш синівський обов’язок – зробити все, щоб життя наших ветеранів було гідним їхніх заслуг. І ми це зробимо!» –  обіцяв Президент в своєму виступі на параді з нагоди 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній Війні. І дякував ветеранам за ратний подвиг. Але чи сказали Віктору Януковичу скільки ветеранів могли почути його слова? Чи доповіли йому, що героям війни доводилося прориватися на своє свято ледь не з боями?

Президент Віктор Янукович, міністр оборони Михайло Єжель, та 
начальник Генерального штабу - Головнокомандувач Збройних Сил України, 
генерал армії Іван Свида на сцені, під час параду військ з нагоди 65-ї 
річниці Перемоги

СВЯТО З ПРИСМАКОМ ГІРКОТИ

Для мене День Перемоги – не тільки улюблене з самого дитинства свято. Свято, в якому при всіх нашаруваннях, ми можемо оспівувати найсвітліші почуття, любов і самопожертвування. Свято, в якому ми оплакуємо самих кращих наших людей. І вітаємо тих, що залишилися в живих, всіх, навіть тих, хто був там всього один день. На жаль, для мене 9 травня - ще і день відчайдушних спроб не думати про організовану владою показуху.

З одного боку: реальні люди, які змогли всупереч усьому вижити і перемогти, є їхні історії, можливість дізнатися щось про війну «з перших рук» від тих, хто залишився в живих - партизан і радистів, моряків і льотчиків. У цей святковий день я завжди приношу синові з роботи військову історію з тих, які неможливо забути... З іншої – боляче бачити, як ці й інші справжні герої стають чужими на організованому владою святі. 

Останні роки в країні парадів не було. Ветеранів після ходи розсаджували в автобуси і везли на Співоче поле. Там був виступ президента і пригощання в наметах. Я завжди любила дивитися, як ветеранів підсаджують в автобуси голови столичних райадміністрацій. Подобалося дивитися, як городяни їх одаровують квітами, усмішками, привітаннями. І хай екс-президент непродумано носився з ідеєю примирення двох таборів ветеранів, все ж хочеться віддати йому належне – це свято без гармат і парадів мало якийсь дуже виражений людський вимір.

Цього року ще на дальніх підходах до Майдану стало зрозуміло, що ветеранів багато не буде.

Входи-виходи метро перекрили, Хрещатик був оточений. Та і щоб пробратися через лінії огорожі, одного бажання потрапити на центральну вулицю столиці було замало. Ситуація вимагала ще і чимало напористості і фізичної сили. Пробратися через кордони на ту частину Хрещатику, що від Європейської площі і до кута з Прорізною, мамам і татам з дітками було просто неможливо.

Взагалі-то, влада організувала підвезення ветеранів, але якщо хтось не встиг на автобус, таким доводилося добиратися своїм ходом. 

Парад військ на 
Хрещатику з нагоди 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні

Люди, охочі подивитися парад, буквально атакували пункти проходу. Але, на жаль... Туди пускали тільки за перпустками. До везунчиків, які могли пройти ближче належали співробітники найближчих крещатицьких офісів, організовані делегації зі шкіл і шкільних вчителів. (Не знаю, чим керувалися організатори параду, настільки обмеживши доступ на парад. Але лайок на їхню адресу, я стоячи в черзі на пропускному пункті, наслухалася багато.) Нарешті, потрапивши на Хрещатик, переконалася, що ветеранів практично немає. Зате були вельми жваві школярі. 

– Скажіть, що це за машина? – запитала я у міліціонера, який стояву оточенні, указуючи на один із зразків, що ними було заставлено обидва боки Хрещатику.

Вартовий порядку репліку проігнорував.

– Це навідний супутниковий танк. – Упевнено заявив хлопчик, що стояв неподалеку. - А он те – навідна супутникова машина, - показав мені школяр іншу машину, - А он, на тій машині встановлена дуже сильна боєголовка, вона може розбомбити цілу гвардію танків.

– Як тебе звуть, і звідки ти це знаєш? – запитала я.

– Я - Руслан Весна, а ми з мамою перед парадом поїхали в президентський полк на екскурсію.

Тут я побачила Бориса Олійника, письменника і націонал-комуніста, як він себе називає.

– Зі святом, Борис Ілліч, - звернулася я.

– І вас теж. Для мене це свято, мій батько під Харковом залишився.

– Тільки якось безглуздо все організовано, ви не думаєте? – кивнула я на пункт пропуску, де м`язисті товариші в штатському не пускали городян, що лаялися.

- Це завжди у нас все безглуздо, - погодився Олійник.

ПЕРЕМОГА... ВОНА ВЕЛИКА? ВОНА БЛИСКУЧА? НЕ ЗНАЮ... ВОНА ВИСТРАЖДАНА

Тут поблизу показалися дві старенькі з орденами. Люди одразу ж кинулися їх вітати. Я було підійшла поспілкуватися. Але, дізнавшись, що я журналістка, жінка говорити відмовилася:

– Дівонька, мила. Я вже дала одне інтерв`ю теж милій дівчині. І вона дуже просила мене більше нікому не давати. Каже, що це їй важливо, щоб тільки вона одна написала мою історію... А не всі журналісти... Зрозумійте, я обіцяла, я не можу її підводити, - пояснила мені колишня військова медсестра. 

Я не образилася. Просто із сумом подумала, що справжні ветерани стають ексклюзивом...

Підійшов ще один старенький, на грудях – бойові медалі, в руках - квіти.

– Кажуть, що ветеранів садять десь під сценою. Може, вас провести туди? – запропонувала я.

– Я знаю, я запізнився на розвозку, і от прийшов сам. Але мені не стільки парад хочеться подивитися, скільки ось на нову техніку поглянути. Якби нам таку тоді.

– А ви в яких військах служили?

– ППО. Хоча у нас теж хороша була «Катюша», - став розповідати ветеран, - Коли мене призвали в армію, ми цю установку ставили вже на американський студебекер, це було після того, як американці стали нам допомагати. У цьому студебекері, американці нам їх через Іран поставляли, завжди були шкіряні плащі, унти і рукавиці для водіїв.   

Степан Степанович Іщенко, так звали мого співбесідника, розповідав легко, іноді перескакував на довоєнне минуле, іноді в сьогодення. Його життя - ніби історія самої України. Але така вдумлива і неагресивна історія.

– Я родом з Полтави, з Решетилівського району. Батько був кулаком. Ради його розкуркулили і забрали у в`язницю, в сусідній райцентр, а у нього удома восьмеро дітей залишилося, наша мама померла раніше, я був молодшим.  Але йому допомогла втекти дівчина, що закохалася в нього, з Комітету бідноти. Він втік на Донбас, влаштувався на шахту в 1932 році, а в 1933, коли на Полтаві вже був Голодомор, в нашому селі люди вже дітей їли, він повернувся за мною. Я втік з ним, потім мене узяли до себе його друзі, одна бездітна сім`я, вирішили, що там я під більшим наглядом. Мене призвали в 1942 році. Мене відправили до Нижнього Новгорода, в артилерійське училище. Я все життя українською говорив, спочатку російської мови не розумів, мене всі смикали командири. А потім виявилось, що я здатний, що з 450 людей, іспити здали лише 150, і серед них – я.  Але коли війна почалася ми все пробачили цій владі. Все, що на рахунок бойового духу пишуть - все правда. Ми дуже хотіли перемогти. Мій батько, він письменний був, наше село було не кріпацьке, а козацьке, особливе, там на кожного сина треба було коня мати. Козацькі села в Україні, вважалося, що захисників ростять. Так батько велів: сине, йдеш в армію, говори, що сирота, а то дізнаються, що я кулаком був, зброї не дадуть. А ми переможемо... Наполеон прийшов на росіян і де опинився? І ми маємо зараз з росіянами перемогти.

Військовослужбовці у формі солдатів часів Великої Вітчизняної війни
 проїжджають на вантажних автомобілях ЗІС під час параду військ з нагоди
 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні

Степана Степановича потягнула за штанину якась кнопочка і вручила йому шоколадні вафлі:

– С плаздником, - серйозно сказала вона.

 Через хвилину його знову потягнула за штанину ще одна дівчинка трохи старша:

– З Днем Перемоги, - і теж протягнула вафлі.

Мама дівчаток з посмішкою спостерігала збоку.

– Ми взагалі-то під Смоленськом стояли, - продовжував Степан Степанович, але потім ми знадобилися в противотанковому наступі під Варшавою. Ви пам`ятаєте, що під Варшавою було? Там німці хотіли почати контрнаступ. У них в танках була броня двадцять сантиметрів... Нас перекинули туди. А там частини національної польської армії не хотіли радянську армію пускати... Так, Сталін дав секретний наказ і тих, хто армії протистоїть, тих розстрілювати.

– Але поляків зрозуміти можна було, вони розуміли, що радянська влада не піде, –  автоматично перебиваю я.

– Я їх розумію, я коли в Смоленську під час війни служив, місцеві жителі мені показали, де НКВС польських офіцерів розстріляли. Там недалеко наші склади були. Так, що про Катинь я знав давно. Але, ви, напевно, про це не пишіть. Вони ж ніби все один одному пробачили. Хоча я знаю, що Путін дуже ображався, коли дізнався, що місцеві жителі з-під Смоленську, всі місця розстрілу після війни польським дослідникам показали. Але якщо говорити про те, як ми німецькі танки зупинили. Ми по гусеницях стріляли, і по оглядових щілинах теж...

Поки ми розмовляли, Хрещатиком пройшла техніка, зазвучали залпи.

Степан Степанович поморщився.

– Наша історія складна. Але всіх можна в цій історії зрозуміти. Ось я ще не був призовником, приїхав до Львова з друзями батька. Адже росіян там спочатку у вересні 1939 року зустрічали, як рідних. А потім, пам`ятаю, через час були вибори в національні збори, і ніхто з місцевих туди не потрапив, комуністи, що тільки приїхали, стали керувати Львовом. А потім нічні зачистки почалися. І можна після цього ображатися на галичан? Вони не зустріли радянські війська, як окупантів, але коли ті стали поводитися, як окупанти, то що їм залишалася робити? Можливо, вони шукали після 1941 року, варіанти союзів з німцями, але ж дуже швидко розвернули зброю і проти них?  Кого тут можна засудити? Хто тут має рацію? Хто не має рації?

Слухаючи, цього ветерана із зенитно-артеллерийского полку, не зацикленого, не закостенілого в якихось істинах, не просоченого пропагандою, я подумала, що ця зустріч – подарунок мені на 9 травня, сюрприз від самого Дня Перемоги. 

– Нам, простим бійцям, теж треба було вміти пробачати... Сталіна за те, що полонених німців, які відбудовували Смоленськ він годував краще, ніж моїх солдатів, - говорив Степан Степанович, – Адже ми пам`ятаємо голод і 1932-33, і 1946-47 років...  Зараз ми теж повинні пробачати... У Германії і ті, хто воював за Вермахт і ті, хто проти, одержують пенсію в дві з половиною тисячі доларів. І ті, та інші одержують, і ніхто нікого лобами не зіштовхує. А що стосується перемоги... Вона велика? Вона блискуча? Не знаю. Вона дуже вистраждана. І це зробили ми...

Закінчився парад. Мого співбесідника оточили люди, вручаючи йому квіти. Йому бажали здоров`я, дякували за перемогу, і за що він дожив до ювілею.

Він якось соромливо посміхався, ледь утримуючи оберемки квітів, і дякував. У очах у нього стояли сльози...

ТАК ДЛЯ КТО ПАРАД: ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ, ЛЮДЕЙ ЧИ ВЛАДИ?

Все-таки добре, що напередодні свята були репетиції військового параду.

У нас був час звикнути до цієї демонстративної військової суєти української влади під московського партнера, подавити роздратування і в черговий раз вирішити: ми все одно не дамо зіпсувати нам Свято.

Це Свято залишалося з нами завжди. І навіть, коли, подорослішавши, ми дізналися, що війна була не завжди Вітчизняна, а спочатку Друга світова... І коли ми дізналися страшну правду про війну, про іноді бездарні військові рішення і жертви, яких можна було уникнути...  Що це змінило для наших дідів? Хіба це робить їх винуватими? Хіба це не причина любити їх ще більше? Всіх ветеранів, які в одну хвилину, не роздумуючи, віддавали життя за сім`ї, дітей, матерів і дружин? Це  Свято, в якому ми оплакуємо самих кращих наших людей... І вітаємо тих, що залишилися в живих.

Тільки от... Останніми вечорами, коли тривали репетиції параду, повертаючись, додому з офісу УНІАН (на Хрещатику), спостерігала, як самовдоволені істоти в погонах перелазили зі своїх джипів в білі кабріолети «чайки»... Тренувалися, мабуть. А за кілька годин до цього – як ветерани поволі із зупинками повертаються з Українського дому після офіційної зустрічі, де їх вітала центральна влада. Вони проходили мимо УНІАНу, одягнені в старенькі, іноді кремпленові костюми. Йшли насилу, потихеньку, затискаючи під пахвою коробочку цукерок і ріденькі букетики квітів.

І цинічна професійна пам`ять тут же підсовувала цифру: 90 мільйонів гривень, саме стільки було витрачено на торішній, менш крутий військовий парад на день Незалежності. А жіночий розум калькулював, скільки можна було б дати грошей цим самим ветеранам, із коштів, витрачених на парад. Врешті-решт, все, що вони отримують раз на рік – лише подачки, це принизливо. Адже всім їм щось потрібне, кому доглядальниця, кому операція, кому протез...

Віктор 
Янукович вітає офіцерів під час параду військ з нагоди 65-ї річниці 
Перемоги у Великій Вітчизняній війні

Нашим родичам і знайомим ветеранам до Дня Перемоги дали по тисячі гривень. А ще на дверях нашого парадного висів список квартир, мешканці яких (очевидно, ветерани) мали звернутися в ЖЕК за медалями. У новинах показували, як на святкуваннях напередодні дня Перемоги – ветеранам дали постріляти в тирі. А був час – їх безкоштовно стригли...

Військовий парад повинен був стати вінцем цих вітань... Тільки от самі герої дня вчергове стали жертвами «організаційних моментів». Знову сталося так, що людям, які змогли не зламатися віч-на-віч із смертю, сьогодні нема чого протиставити чиновницькому прагненню підтримати державний фасон, нездатності чинної влади зрозуміти, що свято і пропаганда – далеко не завжди одне і те ж саме. Чи не тому відчуття духовної убогості офіційного свята ніяк не змивалося ані помпезністю вітальних промов, ані блиском начищених з нагоди ґудзиків?

Маша Міщенко  

Фото Володимира Гонтара / УНІАН

Категория: Україна | Просмотров: 161 | Добавил: foto-uzh | Теги: Янукович, парад, 9-мая, украина, фото, День Победы | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]